Десять років тому англієць Ендрю Вілсон видав книжку про найновіший український націоналізм. У ній не бракувало вад, проте книжка мала напрочуд влучний підзаголовок: "Вірування меншини".
Актуальний він і сьогодні. З року в рік соціологічні дослідження доводять: кількість наших співгромадян, які вважають себе переконаними націоналістами, коливається в межах 3%. А готових голосувати за націоналістичні партії чи їхніх кандидатів на виборах — не більше 10%.
Зрозуміло, що через це більшість політичних гравців намагається відсторонитися від "націоналізму", позиціонуючи себе "центристськими" силами. Бо ж націоналізм автоматично прирікає їх на політичні задвірки, — як це трапилося, скажімо, з Конгресом українських націоналістів. Зрештою, до певної міри і з обома уламками Руху, попри їхнє відчайдушне наголошування на власній демократичності.
У принципі, нехіть суспільства до крайнощів слід би було вітати, бо вона свідчить начебто про його громадянську зрілість. Проте ті ж таки соціологічні дослідження свідчать, що насправді українське суспільство є радше інфантильним, ніж громадянськи зрілим. А його "центризм" є скоріш наслідком пропагандистських маніпуляцій, аніж свідомого, заснованого на розумінні речей вибору.
Адже насправді дві третини громадян України, які твердо підтримують незалежність своєї держави, є фактично націоналістами. Навіть коли вони цього не усвідомлюють чи з якихось причин бояться самі собі в цьому зізнатися. Прикметно, що саме така кількість громадян упевнено називає себе патріотами України. Признаватися до націоналізму не модно. Адже за ним тягнеться густий шлейф негативних асоціацій, найпоширеніша з яких — що це ксенофобська ідеологія, агресивно-нетерпима до інших і надмірно поблажлива до "своїх".
Найкурйозніше, однак, що націоналізм узагалі не є ідеологією. Точніше, він може поєднуватися з якою завгодно ідеологією, тому що націоналізм — це лише певний політичний проект, спрямований на досягнення та обстоювання національної суверенності. Реалізовуватися він може в рамках різних ідеологій — від нацистської до комуністичної, не виключаючи й ліберальної чи ліберально-демократичної. Може бути використаний як для захисту диктатури, так і для боротьби з нею. Як для підтримки свободи, так і для її обмеження.
Вважалося, вочевидь, що росіяни — ідеальний народ
Тож націоналізм не конче мусив би уособлюватися постатями Гітлера — Сталіна, Мілошевича — Жириновського, адже не менш знаковими для нього є й Махатма Ґанді, Вацлав Гавел чи Іван Дзюба. Варто, однак, подивитися, від кого залежить уживання та інтерпретація цього терміна. Зрозуміло, насамперед від голосу панівних націй. Тих, які давно здобули собі суверенність — часто коштом суверенності інших, пригноблених націй. Тому панівні роблять усе можливе, щоб голос підлеглих не був почутий, а якщо й був — то спотворений і заздалегідь здискредитований. При цьому всі інституції панівних народів — дипломати, політики, історики, журналісти, — всебічно замовчують власний націоналізм і послідовно замінюють його на шляхетний "патріотизм". А з іншого боку — не менш послідовно принижують "чужі" націоналізми як нібито етнічно обмежені, варварські та потенційно кровожерливі.
У Совєтському Союзі нещадно переслідували так званий буржуазний націоналізм, вишукуючи його серед різних народів — але не серед російського. Вважалося, вочевидь, що росіяни — ідеальний народ, по вінця виповнений виключно "радянським патріотизмом" та благородним "пролетарським інтернаціоналізмом".
Постсовєтська Україна успадкувала цю практику вважати "буржуазними націоналістами" всіх, окрім росіян. Успадкували це значна маса населення та відповідні політичні сили — від псевдоцентристської Партії регіонів до відверто лівацьких вітренківців. Мета зрозуміла: тримати й надалі в упослідженому стані українців, називаючи їхні прагнення суверенно розвивати свою мову й культуру "націоналізмом" і, відповідно, ці прагнення дискредитуючи. Звідси й зневажливі терміни на кшталт "национал-патриоты" чи "национально озабоченные". За псевдо-інтернаціоналістськими гаслами "двомовності" та "вільної конкуренції двох культур" криється банальне прагнення совєтського населення зберегти своє домінування над населенням українським.
Фактично всі партії у парламенті, хоч би як вони себе називали й позиціонували, мають насправді своєю головною рушійною силою націоналізм.
Український — з одного боку, російськосовєтський з боку іншого (плюс гібридний українсько-совєтський націоналізм морозівського електорату). Одні хочуть для українців остаточного визволення і повноцінного національного існування, інші — збереження колоніального статусу-кво і подальшого домінування креольського населення над тубільним. Жодна група не хоче визнавати себе "націоналістичною", але їхнє протистояння є насправді зіткненням двох націоналізмів. І тільки цим, до прикладу, можна пояснити начебто протиприродний союз антиолігархічних комуністів із антикомуністичними олігархами. Класова боротьба тут не має жодного значення. А от спільна боротьба гомосовєтікусів із ненависними їм українцями (чи, як вони їх називають, "бандерами") — має і довго ще матиме значення пріоритетне.
Політики можуть бути якими завгодно циніками та опортуністами, але вони не мають інших виборців і не мають іншої рушійної сили, здатної цей електорат ефективно мобілізувати. А тому змушені апелювати до його націоналістичної — проукраїнської чи антиукраїнської — підсвідомості, водночас маніпулюючи його нібито "антинаціоналістичною" свідомістю. Нічого доброго, крім поглиблення колективної шизофренії, ця гра не віщує.
Але оскільки націоналізм не є самостійною ідеологією і може вступати у різні гібридні утворення, то переважатимуть ті політичні партії, які знайдуть найпривабливішу, найприйнятнішу для широких мас ідеологічну упаковку для "свого" націоналізму. Це підтверджує не лише досвід БЮТу й "Нашої України", що перебрали й розширили "рухівський", "українофільський" електорат, а й досвід Партії регіонів, яка перебрала собі від комуністів електорат русо- чи совєтофільський.
Можна припустити, що саме ця ідеологічна гнучкість дає змогу українському націоналізмові поступово розширювати свою електоральну базу. Російсько-креольський націоналізм теж прагне до більшої гнучкості, але тут йому явно стоїть на заваді важка, догматична совєтсько-комуністична спадщина.
3 
1
Коментарі
5