"Війна — рушій прогресу. Це неминучий шлях, який мусимо пройти"

 

Українці почали повертатися до своє ідентичності

— У нашому суспільстві ще чимало людей, які не позбулися комплексу гомо совєтікуса. І це стосується не лише людей старшого покоління, а й молодших, які були клоновані в 1990–2000 роках пострадянською дійсністю. Але війна, як це парадоксально не звучало б, робить і доб­­ру справу — вона змінює на очах цих пострадянських людей. І це ще один аргумент за те, що позитивні зміни в Україні незворотні, — каже історик 48-річний Олексій СОКИРКО.

Минає 31-й рік Незалежності. Як змінилася Україна за цей час?

— Ми почали повертатися до своєї ідентичності, що була притлумлена останні 200 років. Цей 31-й рік є пошуками найперше своєї ідентичності та відповіді на фундаментальне питання: "Хто ми і куди рухаємося?" Те, що відбувається в Україні зараз, — це війна різної ідентичності. Як не сумно визнавати, саме війна допомагає нам сформувати свою ідентичність і зробити її стійкою і сильною. Це важливо тому, що причина блукання України манівцями всі ці роки, зокрема в економіці й реформах, — брак самоусвідомлення. Нас очолювали еліти, яким ідентичність не була потрібна. Це політики зі слабкого тіста. Вони потребували грошей, а тим діячам, які лишають слід в історії, потрібні панування, влада й можливість змінювати світ. У нас таких лідерів бракувало, бо еліти не мали ідейного стрижня — вони мусили бути пластичні, щоб чіплятися за владу. І вони все робили для того, щоб цей стрижень не сформувався.

Якими є головні здобутки української державності за 30 років її існування?

— Є ряд здобутків, які ми не помічали в попередні роки. Був поширений песимістичний погляд на наше життя — що нам багато чого не вдається, реформи відбуваються повільно, дають не ті результати, які від них очікували. В українців було тотальне невдоволення життям, що викликало негативну реакцію на зміни. Через це багато позитивних речей не були помічені. Найперше йдеться про нове соціально-­економічне та культурне життя. Українська мова й культура за цей час набули самодостатності. Завдяки економічним змінам, які суперечливі вони не були б, українці за роки незалежності виховали в собі гарну рису — ліпити своє щас­тя власноруч, не сподіваючись на боса чи державу. В Україні повільно, з труднощами і скрипом, але все ж зростає середній клас, який є не лише носієм націо­нальної ідеї та культури, а й головним замовником політики й опорою держави. Саме він зацікавлений у стабільній роботі державних органів. На відміну від олігархів чи пролетаріату середній клас не космополітичний. У нас він формувався повільно, бо еліти не були в ньому зацікавлені. Але саме середній клас виходив на Майдани, завдяки йому зараз тримається Українська армія і взагалі обороноздатність. Він поділився на дві категорії, які зараз є запорукою існування України — волонтери й добровольці. Слава Богу, їх багато, і це також великий здобуток. Ці люди впевнені в собі й мотивовані. Було б добре, якби середній клас зміг формувати власну політичну еліту, яка взяла б у свої руки владу в Україні. З цього й почнеться шлях до українського процвітання.

Ви застали час проголошення Незалежності в часи юності. Якою уявляли майбутню Україну?

— 1991 року я закінчував школу. Для більшості моїх ровесників і старших лю­дей це був час цілковитої невизначеності. Зміни відбувалися швидко. Радянська імперія в ті часи увійшла в повний колапс. Це відчувалося на побутовому рівні — по суті карткова система, суцільний дефіцит, маса проблем. Але 1991-й породив надії на те, що нарешті наш власний уряд візьме ситуацію під контроль і життя поступово налагодиться. Це сприймалося як початок нової, правильної перебудови країни — не Радянського Союзу, а конкретно України. Ми жили ілюзіями, які були властиві радянським людям в епоху перебудови. Протягом двох-трьох років з'ясувалося, що проблем і викликів, які стоять перед суспільством, набагато більше, ніж здавалося. Ми наївно думали, що варто лише вирішити деякі економічні проблеми, і що національний уряд на це здатний, бо вже не прив'язаний до Москви й імперської економіки. Виявилося, що не все так просто. З'явилися нові проблеми, пов'язані з національною безпекою. Добре пам'ятаю кризу в Криму, пов'язану із самопроголошеним президентом Мєшковим. Її вирішили достатньо швидко, але потім почалася безкінечна проблема з поділом Чорноморського флоту. Зараз ми розуміємо, що треба було взагалі від нього відмовитися і змусити росіян забратися з Криму. Натомість наші президенти безкінечно торгувалися з Кремлем, нам пропонували в обмін на залишення російських військових баз знижки на енергоресурси. Тодішні лідери не були готові до таких серйозних викликів — ні Кравчук, ні Кучма, ні люди, які працювали в уряді й парламенті, не усвідомлювали масштабу завдань, які постали перед ними.

Хтось із західних політиків тоді сказав, що ми маємо 10 років на збудування національної держави. Бо саме стільки часу потрібно Росії, щоб зміцнитися і намагатися повернути собі те, що вона втратила 1991-го. Але наші еліти реагували лише на нагальні проблеми, що вирішували в ручному режимі. Також вони довго не могли визначитися, наскільки мають порвати з радянською традицією. Через розмитість і кашу в головах до помаранчевої революції 2004 року навіть не думали про це.

Яке майбутнє очікує Україну? Якою вона вийде з війни з Росією?

— Історику складно відповісти на таке питання. Я можу відповісти як український громадянин — абсолютно впевнений, що Україна нікуди не подінеться. Мої сусіди по будинку в масі своїй абсолютно аполітичні, і війна для них була справжнім потрясінням. Зараз для них Україна стала такою очевидною цінністю, що я не розумію, як можна нас зламати і знищити. Воєнні періоди в історії цивілізації в п'ять разів довші, ніж періоди миру. Певною мірою війна — рушій прогресу. Наш прогрес густо политий кров'ю, але це неминучий шлях, який ми мусимо пройти, розплачуючись за той інфантилізм на початку епохи незалежності.

"Газету по-українськи" можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за "ковідну тисячу"

×