Вранці, перед виходом на роботу, назбирав у нашому садку яблук, щоб пригостити колег. А вже коли їхав у метро, побачив у себе на футболці маленьку чорну мурашку. Це я був винен – обдивлявся ті яблука, щоб ненароком когось не одірвати од дому. А таки не догледів. І ось той мурах виліз із рюкзака, й ми їдемо з ним на край світу.
Я назвав його Мураховичем.
Він обережно ходив упоперек моїх грудей, тримаючись ближче до центру, до сонячного сплетіння. До мене враз дійшло, чому так: я був тим єдиним, що зосталося у Мураховича від тих місць, де ростуть яблука і де ріс він сам. І хоч ми з ним там жили кожен по собі й ніякої близькості між нами не спостерігалося, тепер я був островом, що одколовся од батьківщини Мураховича. Тут у вагоні було ще багато островів – втомлені немолоді солдати і гарні юні дівчата. Тільки він їх не знав і боявся знати.
Мене мучила провина, і я нечутно заговорив з Мураховичем. Сказав йому, що й у мене отак трапилось у молодості – покинув свою маленьку батьківщину й опинився серед чужих людей. Якби хто знав, як то було незатишно й сумно. Одначе якось воно так згодом сталося, що я став своїм поміж тих людей, хоча, як тепер бачу, декого треба було обходити десятою дорогою. Тільки ж я тоді цього не знав, не вмів знати. І вони вкрали у мене кращі роки, а коли я зрозумів це, було вже пізно щось виправляти. Слава Богу, ще є трохи тих, хто нічого не краде, а тільки дарує, і це при тому, що я тепер набагато менше на те заслуговую, ніж у молодості, і це нелегко, бо я не знаю, чим віддячити тим людям. І таки неймовірно, що вони є.
Коротше, я переконував Мураховича, що жити можна й у чужих краях. Тільки обережно. Він слухав уважно, і ми доїхали на край світу. Через кілька днів я бачив його там, на столі, на тім місці, де лежали яблука.
4 
1
Коментарі