Предивні персонажі розгулюють політичним полем України. Хто вони і що вони — до пуття невідомо. Законів над собою не визнають. І роблять, що спаде в їхні загадкові голови.
Свого часу вони яскраво засяяли на небосхилі суспільної уваги.
Семен Семенченко з'явився в образі Зорро — таємничого месника, який підняв батальйони добровольців проти підступної навали московітів. Чоловік у балаклаві не сходив з екранів, став для нас героєм. Ми навіть не звернули увагу на театральність, з якою він, зрештою, "відкрив личико". Проґавили мить, коли Зорро перетворився на таку собі Гюльчатай, аби відкрито насолоджуватися здобутою славою, й делегували Костянтина Гришина в народні депутати.
З екранів телевізора зійшла й Надія Савченко. Нескорена бранка, яка продовжувала боротьбу проти ненависного ворога в його лігвищі. Крізь ґрати Надія озвучувала палкі промови, писала відкриті листи, оголошувала сухе голодування. Нею не можна було не захоплюватись. Наші очі відмовлялись бачити на героїні випрасувану футболку з тризубом, який іншим полоненим вирізали разом зі шкірою. Ми обрали Савченко в народні депутати, зробили делегатом Парламентської асамблеї Ради Європи, президент обдарував її званням Героя України.
Володимир Парасюк — сотник Майдану. Він вийшов на сцену й висунув ультиматум. Янукович одразу втік. Злякався чи це збіг, ніхто не знає. Але вважається, саме сотник Володя вигнав Януковича з країни. Ми зробили його народним депутатом.
Коли зникли декорації, з наших героїв полізла правда.
Виявилося, комбат — не дуже й комбат, і зірки на погони домальовував із власної волі. Що разом із дружиною й братом переховувався від кредиторів та фіскальних органів. І спочатку був Грішіним, згодом став Гришиним, а вже потім — Семенченком.
Героїчна льотчиця завжди була некерованою та неврівноваженою особою, і має біографію з темними плямами. У полон потрапила, пішовши в самоволку, внаслідок чого загинуло чимало хлопців. А в її розкрутці, не виключено, брали участь політтехнологи і спецслужби московітів.
Сотник Володя депутатське посвідчення сприйняв як ліцензію на безкарний мордобій.
Усі троє вирішили: обрання та обраність — це одне й те ж.
Семен Семенченко націлився очолити Генеральний штаб добровольчих батальйонів — аби виробляти для Верховного головнокомандувача стратегію війни. А коли не склалося, пішов блокувати окупований Донбас.
Надії Савченко стало хоч розірвись: чи то в президенти йди, чи штаб Збройних сил очолюй. Дала згоду на те й на інше. І нехтує депутатськими обов'язками, щоб займатися тим, до чого лежить душа. То в Мінськ махне проконтролювати переговори, то з сестрою — в Москву. То кордон нелегально перетне, аби постріляти в компанії окупантів та їхніх пособників, яких іменує воїнами, що заслуговують на повагу.
Володимир Парасюк взявся за те, що вміє найкраще, — товкти пики. Депутатам, генералам й офіцерам. Щоправда, трохи підленько — прикриваючи власну пику посвідченням.
Усі троє не надто озираються на Кримінальний кодекс — користуючись недоторканністю. Та, зрештою, може скластися, вони таки сядуть.
Семенченко, якщо не підставиться серйозніше, — за шахрайство з грошима і документами.
Савченко — за державну зраду.
Парасюк — за одну з вчинених чи якусь нову бійку.
8 
35413
Коментарі
1