Сьогоднішній стан українського суспільства нагадує кінець XVII століття, коли в Україні було три гетьмани — лівобережний проросійський Іван Самойлович, правобережний протурецький Петро Дорошенко і знову ж правобережний пропольський Михайло Ханенко. Та ще й Іван Сірко, отаман Запорозької Січі. І всі завзято рубали один одного. Причому за повної підтримки свого тогочасного "електорату" — козацьких рад.
А Україна була роздерта між Московією, Річчю Посполитою та Османською Портою. Одне слово — українці.
Ті "веселі" часи Руїною називалися. Причому кожен з гетьманів по-своєму будував Україну. Навіть Дорошенко, запрошуючи до моєї Галичини любих йому турків та татар. Чим платив, знаємо — ясиром... Зрештою, чи не від Хмельницького ця мила традиція — і чи не до неї йдемо?
Та й "воріженьки" чи не всі були "наші люде". От хоча б тогочасний султан Мегмед IV, який спустошував Поділля та Галичину. Його батько Ібрагім І одружився з русинкою, яка ввійшла в історію як Хатідже Турхан Султан і стала матір"ю Мегмеда IV. Наш хлопець.
Або король Речі Посполитої Ян ІІІ Собеський. Народжений в Олеському замку піді Львовом. Хрещений у греко-католицькому обряді внук руського воєводи Івана Даниловича та син Красноставського старости Якова Собешина хоч і полонізував своє прізвище, однак теж мав не менше української крові у своїх жилах, ніж Мегмед IV.
Проте як гарно всі рубалися. Во славу України...
Але сьогодні головною проблемою є не те, що наші правобережні та лівобережні гетьмани не можуть між собою домовитися. Тактично вони домовляються. Ющенко з Януковичем проти Тимошенко. Тимошенко з Януковичем проти Ющенка. Ну й, звичайно, хіт минулорічного політичного сезону — Мороз та Янукович проти Ющенка та Тимошенко. Війна всіх проти всіх. Або в постсовковому виконанні — всі "кидають" усіх.
Однак це їхні клопоти. Найсумніше, що немає глибокого суспільного діалогу, який поставив би цих світочів нашого політичного істеблішменту на місце. Бо саме суспільна дискусія і врешті-решт суспільна згода щодо нашого спільного майбутнього могли б змусити їх обслуговувати суспільство, а не використовувати його для реалізації своїх насправді дрібненьких цілей.
Що легше — домовитися чи розійтися?
Натомість набирає щораз чіткіших та організованіших форм суспільне протистояння. І все було б не таким сумним, якщо б різниця поглядів у нашій країні йшла по суспільній вертикалі. Скажімо, якби приблизно однаковий по всій країні процент людей були б прихильниками більш соціалізованої моделі розвитку суспільства, яку міг би представляти БЮТ. І так само однаковий відсоток виборців по всій країні — і в Донецьку, й у Львові — був би прихильником ліберальнішої моделі розвитку суспільства, представленої олігархічною Партією регіонів. Тобто, якби суспільство наше було б більш однорідним.
Однак розкол набрав географічних обрисів. Розподіл виборчих симпатій по території України відомий усім. Боюся, що це не просто виборчі симпатії — ми спостерігаємо народження двох суспільств, кожного зі своїми цінностями та стандартами, зі своєю міфологією. А, як відомо, держава — це насамперед символи. У нас вони різні. Тому й зроблено вже перший крок до побудови двох держав з однаковою назвою — Україна. А точніше "держави Україна" та "государства Украина". І все б нічого, якби була широка суспільна дискусія щодо того, що ж ми хочемо побудувати і куди котимося. Однак цього ми одне одному не кажемо. Багато що упускається, приховується.
Дискусії заважають два фактори — дві половини нашого суспільства живуть у зовсім різних інформаційних просторах. Підозрюю, що багато жителів Криму чудово обізнані зі всіма обставинами політичного життя Сахаліну та Владивостока. Водночас вони навіть не припускають, що діється в Івано-Франківську, бо дивляться виключно російське телебачення. З іншого боку, львів"яни навряд чи до кінця розуміють складність кримської ситуації. Не кажучи навіть про політичних спекулянтів, які на ній жирують, є просто брак інформації. Та й бажання що-небудь чути про Крим немає. Ми не лише закриті одне для одного — немає й самого прагнення дізнатися щось більше. А отже, вступити в діалог. Тому й шансів домовитися, укласти суспільну угоду немає. Відповідно й спільного майбутнього може просто не бути.
Цим і користуються політики. Суспільна згода для політичних холдингів, якими є наші так звані партії, украй небажана. Бо вони втрачають жорсткий контроль над своїм сектором електорату, який потрібно берегти як зіницю ока, а отже, постійно тримати у стані мобілізаційної готовності. І найкращим способом у наших умовах є підтримка розколу, який склався за останні три роки.
Як не сумно, з тактичної точки зору цей розкол вигідний двом лідерам політичних перегонів — Віктору Януковичу та Юлії Тимошенко. Звичайно, кожен з них говоритиме, що насправді проти розколу, проти політичного протистояння, а тим більше — проти політичних наслідків такого протистояння, які в кінцевому результаті можуть призвести до розвалу країни. Насправді ж вони піклуються не стільки про об"єднання країни — бо розуміють, що на даному етапі це просто неможливо — скільки про контрольний пакет акцій у Верховній Раді.
Для досягнення своїх цілей їм потрібно максимально загострювати протистояння двох частин України, щоб не допустити жодних напівтонів: тоді не буде шансів у проміжних політичних проектів. Не дивно, що БЮТ і Партія регіонів прагнуть або поглинути, або витіснити з парламенту, або знищити всіх політичних карликів. Сьогодні ми спостерігаємо процес маргіналізації останнього істотного політичного суб"єкта — "Народного союзу "Наша Україна". Ініціаторами та рушіями процесу є саме БЮТ та Партія регіонів.
Тому суспільству слід бути не таким наївним і не засліплюватися нашими чудовими лідерами та лідерками. А подумати про себе та своїх дітей, про те, чи ми в Україні справді хочемо мати спільне майбутнє. Але тоді потрібно дискутувати та домовлятися. Щоправда, постає й інше питання: що легше — домовитися чи розійтися?
3 
35413
Коментарі
1