Дострокові президентські вибори-2014 добігають своєї кульмінаційної фази. Вони справді особливі. Не лише тому, що є другими в історії незалежної України, які проводять достроково. І навіть не тому, що вони стали наслідком мирної Революції гідності, яка, дуже великою ціною, повалила корупційний авторитарний режим. Вони особливі ще й тому, що відбуваються у безпрецедентних для країни, надзвичайних умовах зовнішньої агресії з боку Росії, наслідком якої стала фактична анексія Криму.
Та й це ще не все. Унаслідок багаторічних політичних спекуляцій та, здебільшого надуманого, протиставлення Заходу й Сходу країни виникла небезпечна суспільна реальність, у якій певна частина України, залежно від зміни влади, почувається приниженою та обмеженою в правах і гідності. Й, відповідно, прагне реваншу на наступних виборах. Таким чином, упродовж 23 років виборчі кампанії в нас були не так змаганнями за майбутнє, тобто боротьбою нових прогресивних ідей щодо модерного перетворення країни, як змаганнями за минуле — цілком безглуздою суперечкою щодо того, чия версія української історії краща, чиї герої героїчніші й чия культура прогресивніша.
Наслідки цього штучного розподілу ми відчуваємо й сьогодні. Вони проявляються у недовірі певних регіонів до нової влади, попри всі її демократичні та реформаторські наміри. І цими наслідками вдало користуються наші недоброзичливці з метою розшматувати Україну, позбавити її як політичної, так і економічної перспективи. У таких непростих умовах нам належить зробити вибір, який має визначити майбутнє країни на багато років, якщо не десятиріч. І тому ми як ніколи не маємо права на помилку.
Згідно з останнім соціологічним опитуванням, маємо трійку впевнених лідерів президентських перегонів. Це Петро Порошенко, Віталій Кличко та Юлія Тимошенко. В умовах тотального провалу попередньої влади, який заведено вважати креатурою східної частини країни, жоден "потужний" кандидат, що його можна було б однозначно ідентифікувати суто як представника від умовного Сходу, зараз не представлений у чільній трійці. І хай би що там казали з цього приводу, насправді це погано. Адже існує ризик, що знову майже половина країни може почуватися "обділеною" ще до закінчення виборів. Тепер не лише як такі, що програли, а й такі, що взагалі не мали шансу виграти.
Адже дотепер, традиційно, кульмінація президентських перегонів припадала на другий тур, де практично завжди віч-на-віч зустрічалися представник умовного Заходу із представником умовного Сходу, які й визначали долю виборів, що завершувалися чиєюсь напруженою перемогою із невеликим відривом.
Що ж маємо наразі? При всій повазі, головний традиційний представник умовного Заходу — Юлія Тимошенко — навряд чи може об'єктивно розраховувати на прийняття умовним Сходом у разі її перемоги. Тим паче, останні заяви Юлії Володимирівни довели, що вона не змінилася і не відчуває теперішніх настроїв українців. Крім того, Юлія Тимошенко не мала жодного стосунку й до Майдану, який виборов свободу від узурпаторів. Тому вона має невеликі шанси отримати переможні голоси українців.
Меншою мірою, але те ж можна сказати й про Петра Порошенка. Його позиція ускладнюється ще й "олігархічним" шлейфом, що, в світлі останніх подій, не додає йому популярності по всій країні.
Умовно компромісною фігурою видається Віталій Кличко. Щодо нього практично відсутні, або дуже слабкі, стереотипи західно-східного протистояння, до того ж це відносно нове обличчя в політиці, його не асоціюють з олігархічним способом накопиченням капіталу. Особиста популярність Кличка майже однакова як по всій Україні, так і за її межами. Крім того, він був одним із тих, хто разом з українцями відстоював громадянські свободи на Майдані.
У будь-якому разі, вирішальний вплив матиме кульмінаційна частина виборчої кампанії — відповідні месиджі, зустрічі, спілкування з виборцями. Якщо фактичного переможця сприйме вся країна, ми всі лише виграємо.
2 
1
Коментарі