У вересні люблю оцей вранішній холодок, що сам собою проявляє картинки вереснів давно минулих. От, наприклад, ранок того дня, коли тобі випадає пасти череду. Треба минути двір діда Юрченка й дійти до вулички, кудою люди женуть своїх корів тобі назустріч. Сонце в цей час стоїть низько в кінці тієї вулички, через те тобі не видно корів, а тільки їхні чорні рогаті силуети. А за ними йдуть дядьки, господарі тих корів. Дядьків і зовсім не видно, вони тільки вгадуються: над тим місцем снується синій дим, бо дядьки курять махорку, що аж сюди пахне. Я хоч їх і не бачу, а знаю, хто там: два Івани, два Миколи і Михайло, якого звуть Капітаном.
Їм з того боку добре видно мене, освітленого сонцем. Отож дядьки бачать, що пастух на місці, розвертаються, невидимі, й розходяться по дворах і по хатах, де ще сплять їхні дочки. А над вуличкою ще якийсь час висить синій махорковий дим.
Корови ліниво проходять повз мене на поле, я йду вслід за ними, і починається день.
Край села череду можна трохи придержати – може, хтось проспав і прижене корову пізніше, то щоб не довелось нас шукати десь далеко в полі. Була й ще одна причина. Коли пасеш череду, день здається довгим – і його краще розподілити на частини. Трохи попасемось тут, помалу підемо на північ, далі звернемо до водопою, а там, дивись, сонце опиниться над Божками, то скоро й додому.
День не просто здавався довгим, він таким і був. Бо ти мусив прожити його повільно – як твої корови. Це трохи обтяжувало. А тепер я бачу, що то було насправді. То був день, відкладений про запас, для оцього нинішнього часу, коли дні й тижні летять повз тебе так, що не встигаєш ні за що зачепитися. А згадаєш отой день, і час твій уже тече повільніше, хоч і недовго – настільки тобі стане сил тримати в пам'яті давній вересень.
3 
1
Коментарі