1998-го за дорученням президента я входив до групи розробників стратегічної програми "Україна-2010". Держава тоді зазнавала кардинальних зрушень у політичній, соціальній, економічній, інформаційній сферах й потребувала виваженого сценарію-прогнозу перебігу подій і практичних дій влади. Проект написали. Він пройшов експертизу в усіх державних наукових академіях, дістав схвальні відгуки вітчизняних і міжнародних експертів, неурядових інституцій, був розглянутий Кабміном. Але з різних причин його не ухвалили.
Чого забракло? Скоріше за все, спроможності українського політикуму домовитися. За таких умов найліпша програма ніколи не працюватиме. Шукати розумного компромісу з політичними опонентами, щоб залишити дітям нормальну країну, — набагато важче, ніж залишити їм хатинку на Багамах. Тому й не було втілено ключових завдань проекту: до 2000 року стабілізувати економіку й перейти до економічного зростання, з 2005-го змінити структуру економіки та підвищити її ефективність, а до 2010-го довести реальну купівельну спроможність українця до $4–4,5 тис. на рік, хоча б на три роки збільшити тривалість життя.
Стратегічні орієнтири більшості політичної еліти обмежувалися черговими виборами: усіх їх розглядали виключно як доленосні, що після них "усе буде інакше". А це системна світоглядна помилка. Її наслідок — та руйнівна особливість української ситуації, за якої що п"ять років починаємо все з початку. Це не тому, що влада так часто змінюється. Вона просто не консолідована.
За роки незалежності напрацьовано понад 300 документів із визначенням "стратегія" в заголовку. Але це переважно розрізнені програми розвитку окремих галузей, які потребують величезного, у сотні мільярдів доларів, фінансування. Як правило — бюджетного.
Якщо влада піде таким самим шляхом і зараз, нічого доброго це не дасть. Скажімо, хтось запропонує створити за три роки український велосипед. Чому б уряду не погодитися, особливо коли автори ідеї запевняють, що він буде "найкращим у світі" і для цього їм потрібно "лише 10 мільярдів доларів"? Але де їх узяти? І що потім із цим велосипедом робити? Краще оцінити ситуацію та відмовитися від стимулювання тих галузей, які своє віджили. Варто знайти власну унікальну нішу на світовому ринку і за рахунок цього витрачати ресурси на зростання валового внутрішнього продукту на душу населення, підвищення середньої тривалості життя і збільшення обсягів видатків на освіту, науку й медицину. Це і є інтегральні показники людського розвитку та життєздатності українського суспільства, закладені у проект "Україна 2010", а не сума "тонн і мегаватів".
Напрацьовано понад 300 документів із визначенням "стратегія"
Посадовці високого рівня приречені мислити стратегічно. Як писав російський теоретик Олександр Свєчін, уміти створити такий високий моральний п"єдестал, з якого відкривалися б далекі горизонти, згуртувати людей, щоби цих горизонтів досягати. В Україні це серйозна проблема.
Спроможність домовитися про спільний системний документ розвитку країни хоча б на середньострокову перспективу — невідкладне завдання всіх, хто обіймає найвищі державні посади. Ініціювати цю стратегію має президент — це його конституційний обов"язок і право. Розробка нової програми — вже питання технології.
В Україні є люди й інституції, зокрема, Інститут економічного прогнозування та інші установи Національної академії наук, які займаються цим високопрофесіонально. Обов"язково слід залучати незалежних експертів, погляди яких не завжди подобаються чиновникам. Із неурядових організацій питання майбутнього в Україні серйозно досліджують Фонд Пінчука, Центр ім. Разумкова. Фонд ефективного управління, пов"язаний із Рінатом Ахметовим, торік зробив огляд конкурентоспроможності окремих регіонів. Ця методика дозволяє вести стратегічне планування щодо широкого кола загальнонаціональних проблем. Цікаві ідеї є в Інтернеті — проекті БЮТу "Ідеальна країна". Національна академія наук підготувала першу в нашій історії національну доповідь "Соціально-економічний стан України: наслідки для народу і держави", на базі якої можна розробляти нову стратегічну програму.
При реалізації стратегічних програм слід вирішити ключові питання: де взяти і куди спрямувати ресурси. Треба знайти так звані точки зростання, стимуляція яких матиме кумулятивний ефект, і це потягне за собою розвиток продуктивних сил і зростання інших галузей. Це — досвід розвинених держав.
Олександр Бєлов, заступник секретаря Ради національної безпеки й оборони України, директор Національного інституту стратегічних досліджень у 1996–2000 роках
2 
1
Коментарі
1