"Із Богом ми нещодавно помирилися. Посварилися, коли батька забрав"

 

Висіла на "фєнє" - це амфетамін, на "коксі" - кокаїн. "Ширкою" не кололася. Уперше затримали на день народження, коли виповнилося 20. Купили голландських "шишок", хотіли покурити. Їхав "Беркут", а я ще була під "геркулесом" - і не могла згадати, в якій кишені ці "шишки" лежать. ("Ширка" - опіум, "шишки" - марихуана, "геркулес" - героїн. - "Країна").

До моменту, коли закрили, все життя "провисіла" в клубах. Раз надрукували фотку в журналі "Афіша" як найяскравішого ветерана клубного руху. Після цього подзвонили знайомі, попросили приїхати до них у офіс. Там чекали чоловік із жінкою, що планували відкрити новий клуб. Попросили написати, який він має бути. Що я робила б, якби свій планувала. Цікавило все: розмір приміщення, фейс-контроль, яка музика, для яких людей. Я сиджу в кріслі й розумію, що в цьому все моє життя. Ледве з того шкіряного крісла піднялася. Сказала: "Клуб має бути великий, щоб було де полазити, заховатися з кимсь. Кімнати любові окремі - на диванах не прикольно". Наступного дня пишу плани - думками вся в цьому клубі. Дзвонить знайомий, просить допомогти дістати наркотиків. Пояснює: "Хочу "зістрибнути", але сильно "кумарить". Допомогла. За два дні сіла.

Коли посадили - було відчуття, що переходжу якусь межу. Це можна порівняти з польотом за кордон. Зараз КПЗ модне: після того, як Юлька (Юлія Тимошенко. - Країна) там побувала, зробили євроремонт. А тоді - сцена, усі покотом сплять, воші. Вивести їх було неможливо, то ходила лиса.

Мама завжди казала: якщо посадять, приходити не буду. Але прийшла. Дивлюся - вона плаче. Це були не ридання зі шмарклями, а одна сльоза, яка котилася по щоці. Ніби душа тужить.

"Смотрящіє" в пацанів - це нормальні типи, які рішають усі проблеми. А в тьолок - це кури, які ходять в "оперету" (до керівництва зони. - "Країна"). Вони блатують, дивляться за хатою. Але при цьому все, що відбувається, розповідають адміністрації. Хто з ким листується, кому що передає, хто який за характером. Здають усіх.

Зайшла в камеру - а там сидить такий тракторист, думала, дядько. У жінки вже  років 25 відсидки, вся в "мастях" (татуювання. - "Країна"). Дуже розумна була.

Працювала в зоні багато. Розвантажувала ватин, різала його. Подушки набивала - не мільйон, але дуже багато. Пухом забила всі легені. Дихати, не те що курити, не могла. Тому не сплю на подушках зараз. Коли є на ліжку - вертикально біля себе ставлю.

Останні вісім місяців перед звільненням відкладала гроші. Мріяла купити туфлі фірми "Ессо". От зараз я в них, за 600 гривень узяла. Це моє перше класне взуття.

Із першою любов'ю я не спала - боялася. Після ліжка стосунки переходять на інший етап.

Мрію книжку написати. А ще дуже хочу відірватися в клубі, три роки хочу. Але не можу собі дозволити, бо це нормальних грошей коштує. І щоб не просто відірватися - а так, як колись. Бо задоволення від того, що роблю зараз, не отримую. Так, раніше було все неправильно. Але я насолоджувалася, жила музикою, усмішками, щастям.

Мусорам у зоні казала: це ви нас робите такими - що ходимо до вас, здаємо одна одну. За УДО (умовно-дострокове звільнення: за хорошу поведінку людину відпускають по завершенню половини терміну ув'язнення. - "Країна") польку танцюємо. А коли приходить УДО, то ви відмовляєте. Бо нормально ж доносила - а таких відпускати не можна.

Упізнаю на вулиці жінок, які сиділи. По них видно - особливо по тих, хто щойно звільнився.

Удома немає жодної нормальної книжки - ні Ахматової, ні Цвєтаєвої, нікого. Хоча мама все життя працює в бібліотеці

У зоні якось "коцалася" - вени різала, був такий стан. Жирненько так порізала. Заходить дівчина, а я в калюжі крові. Повели до психолога. Дивиться в очі й каже: "Я знаю, в мене теж таке було". І починає мені щось "насипати" (говорити. - "Країна"). Дивлюся на неї: галіма якась Клава, каже стандартні речі. І говір у неї дурний. Запитую: "Що ж у вас було? Ви "хапали" наркотики 15 років? Посварилися з чоловіком? Як ви можете розуміти мене, якщо навіть поняття не маєте, що в мене сталося?" Попросила поміняти психолога.

Другий психолог була класна. Говорила про філософію, мудреців. Мені цікаво - відволікає, та й її не напружує.

Подобається розмовляти російською, а потім українське слово туди втулити.

Мама листа написала: "Так усе набридло, хочеться залізти в якусь коробочку". А наприкінці українською: "Чекаю, люблю". І ці два слова такі, що серце кров'ю обливається.

Удома немає жодної нормальної книжки - ні Ахматової, ні Цвєтаєвої, нікого. Хоча мама все життя працює в бібліотеці.

Красти гаманці перестала після одного випадку. На зупинці біля ринку "Юність" у трамвай зайшла жінка з дитиною. Мабуть, їхали на Троєщину скупитися до школи. І хтось її "робить" (обкрадає. - "Країна"). Боже, як вона ридала! Разом із нею плакала і я. Прийшла після цього додому й кажу батькові, що зав'язую. Не хочеться стати гнилою твариною.

У релігії не дуже шарю, хоча в Бога вірю. Ми з ним нещодавно помирилися. Посварилися, коли батька забрав.

Дуже сподобався фільм Люка Бессона "Жанна Д'Арк". Там Бог сидить із мечем. У моїй уяві він також не стоїть, а сидить. Бо зазвичай підходжу й обнімаю його за ноги. Прошу в нього за когось. Собі прошу тільки розуму та любові.

В політиці не шарю, знаю тільки Юльку Тимошенко. Бачила, де вона сиділа. У Лук'янівському СІЗО в неї була окрема камера, кутова - там, де господарча обслуга живе. Усередині ліжка замість нар. Сиділа сама. Її щодня вивозили з тюрми, і всі просили: "Юля, візьми, передай "маляву" (записку. - "Країна"). Вона, українською: "Ні, я вам кажу - ні". У баню не ходила: мінералку цілими паками заносили, то в ній і купалася. Ніколи ні з ким не розмовляла. Не знаю, чи був у неї тоді зв'язок по мобільному - але, думаю, що так. Зараз це точно ні для кого не проблема.

Здається, коли дивлюся на небо - очищуюся. Деревами красивими можу милуватися. Мамі іноді з клумби квіти рву, приношу. Засохнуть - ікебанчики у вазу ставлю.

Усередині все порожньо, нічого не радує. Розумію, що так яскраво, як раніше, вже не буде. Ми всі виросли.

Навіть коли вдома їм, сиджу навпочіпки. Звичка така. Щось зі шлунком, болить часто. Коли мала виходити на волю, перестрибнула з чифіру на каву. Думала, не буду ж удома каструлями чаї варити. Знаю, що зараз треба їсти вітаміни. Але які там вітаміни: мама, три собаки, дім, безпонтова робота. Хіба що цукерки мама іноді купує.

У зоні мене називали "комета" й "дівчинка, що заряджається від неба". Бо постійно ковбасилася під Kiss FM (радіостанція танцювального формату. - "Країна"). Люди ж усі "прибиті" там, говорити з ними нема про що.

2008-го батько захворів на рак - була вже четверта стадія, чотири органи зачеплено, все в метастазах. Він уже не міг підвестися, до туалету доповзав. Але на День Незалежності ми з ним танцювали. "Так, - кажу, - папуля, давай." Приклали долоні до долонь, як у танго - і так, танцюючи, пройшли.

Були в зоні й красиві дівчата, але в основному там ширпотреб сидить. Усі в формах, фуфайках і хустках. Обличчя чайного або сіро-бетонного кольору, бо чифір постійно п'ємо. Нічого немає: ні пилочок, ні ножиць, ані духів. Фарбувати волосся не можна. Єдине, що дозволяється - годинник на руці.

Усі, хто сидять, упевнені, що посадили їх ні за що. Вважають себе невинними. Але в жінок зрозуміти, чи повісили на неї якусь зайву справу, дуже важко. Хитрі - казатимуть таке, що повіриш. Сиділи "шоколадниці" - ті, що за державні афери. Називають їх так, бо грошей мають нормально - "у шоколаді".

Листівки роздавати - це єдина робота, куди беруть із моїм минулим.

×