Масові події, фестивалі повернуться. У нас накопичується відкладений попит взаємодії. Інші люди нам потрібні не лише ментально, а й фізично, – каже культурологиня Олеся ОСТРОВСЬКА-ЛЮТА

Як українська культура почувається в умовах пандемії?

— Багато організацій, що залежать від контакту з людьми, зараз наче стоять на дошці в бурхливому океані й намагаються балансувати. Онлайн став вагомою частиною життя. Та він вимагає ще однієї інфраструктури. Це вдвічі більше людей і грошей.

 

Здавалося, що онлайн дешевший. Наприклад, на Книжковий арсенал не треба везти гостей із-за кордону.

— На Книжковому арсеналі зустрічаються багато людей із різних країн, сфер, із різним досвідом у приязній та естетично насиченій атмосфері. Арсенал — ідеальна оболонка для цього. Харизматичний, зі своєю аурою. Щоб навіть наблизитися до цієї атмосфери, треба збудувати таке саме онлайн. Якась комп'ютерна гра зі складною графікою. Це дорого.

Добре працюють віртуальні речі професійного характеру. Коли видавець має зустрітися з агентом чи автором і поговорити про права чи навчитися чогось. А як створити необов'язкову взаємодію? Людина не зобов'язана прочитати роман чи прийти на концерт.

Відвідувач Книжкового арсеналу — це такий фланер часів французької літератури XX століття. Людина, яка йде містом і вловлює його дух, міркує і, можливо, сама творить, пише вірш. Наш відвідувач теж дивиться книжки, виставки, спостерігає за людьми, слухає концерт, зустрічає знайомих, яких не бачив із попереднього фестивалю. Він постійно взаємодіє, фланерствує. У цьому й цінність. Чи можна це передати онлайн? Відповідей поки що немає.

Книжковий арсенал із травня перенесли на 23–27 червня. Карантин уже не такий жорсткий, але коронавірус ще не відступив. Як відбуватиметься захід цьогоріч?

— Не буде черг за квитками — їх продаватимуть тільки онлайн і на певний часовий проміжок. Усе, що можна, винесемо надвір. Удвічі зменшили кількість подій і сцен.

Усі втомилися від екранного досвіду. Вранці заходимо в зум і виходимо з нього ввечері. Він сплющує тактильний досвід до одного виміру. Це страшенно втомлює. Тому повернулися старі форми. Наприклад, стає актуальним ­аудіо, бо його треба слухати, а не дивитися в екран. Новою раптом здається друкована книжка, бо маєш справу із запахом, шелестінням сторінок.

Масові події, фестивалі повернуться, як тільки це буде можливо. Це нагадує відкладений попит на автомобілі в Радянському Союзі. Щойно з'явилася можливість їх купувати, всі захотіли. У нас накопичується відкладений попит людської взаємодії. Нам потрібні інші люди не лише ментально, а й фізично.

В останні два роки навколо культурних інституцій постійно виникали скандали. Переобрання директорів Українського культурного фонду, Довженко-центру, Держкіно, на думку багатьох, відбувалися з порушеннями. Чому до цих інституцій така увага?

— Уперше маємо інституції, яким повірили. І вперше на моїй професійній пам'яті так боронять державні інституції. Років вісім тому був випадок, коли колектив Національного художнього музею, навколо якого об'єдналася спільнота, захищався від несправедливих рішень влади. Але це було локальне. Зараз маса людей готова інвестувати величезну довіру в ці інституції.

Чи можна їх поламати? Поламати можна все. Тому маємо захищати. Якщо продовжать працювати, як і раніше, це стане великою перемогою. Коли є позитивні прецеденти, маєш на що спертися. Успіх трьох Майданів мотиваційний для суспільства. Адже маємо значення як громадяни. У "Мистецькому Арсеналі" триває виставка білоруського мистецтва "Кожни дзень". Цей слоган повторюють протестувальники в Білорусі. Він означає готовність виходити й захищати свої права щодня.

Суспільство має багато досвіду перемог, не лише Майдан. Інша річ, що це не миттєвий і не безболісний процес. Дорогою може бути купа неприємних подій і вимушених компромісів.

Після обрання голови Держкіно кіноспільнота протестувала, підписувала листи до влади, однак нічого не змінилося. У Довженко-центрі були проблеми з фінансуванням. 15 квітня ­конкурсна комісія обрала новим керівником Довженко-­центру Олену Гончарук. Однак її не призначили. Міністр культури Олександр Ткаченко запропонував провести повторне голосування, Гончарук поки що виконувачка обов'язків гендиректора. Наглядова рада УКФ не змогла обрати виконавчого директора. Як боротися?

— Багато залежить від якості комісії. А наглядова рада Українського культурного фонду продемонструвала некомпетентність. Процес відбору був дивний. Культурна спільнота недобачила важливості виборів до цього органу, думаючи, що УКФ — уже міцна та стала інституція. Крім цього, більшість хотіли уникнути етичної пастки. Якщо подаєшся в наглядову раду, можеш мати конфлікт інтересів. Бо мусиш ухвалювати рішення про надання підтримки, на яку претендує твоя організація.

У нас завжди в авангарді культурні діячі, а не політики. В інших країнах так само?

— У Європі фігура інтелектуала народилася наприкінці XIX століття з політичної справи Дрейфуса. Цього французького офіцера єврейського походження несправедливо звинуватили у шпигунстві на користь Німецької імперії. Тоді письменник Еміль Золя написав у газеті листа "Я звинувачую", що мав ефект розірваної бомби. Його називали листом інтелектуалів, тобто тих, хто працює з текстом. Звідти традиція писання відкритих листів. Люди культури отримали від суспільства мандат втручатися не у свої справи, говорити про політику. За що заслали Тараса Шевченка, за що неодноразово сидів у в'язниці Іван Франко. Це політика.

Культура може бути поза політикою?

— Ні.

Є інша думка щодо інтелектуалів. Торік переможець Книги року ВВС Сергій Сайгон назвав сучасну українську літературу заінтелектуалізованою.

— Чи багато людей читають Канта? Та чи означає це, що він непотрібний автор? Щоб читати складні тексти, дивитися непрості фільми й вистави, треба мати напрацьовані м'язи. Тобто прочитати багато книжок, побачити вистав. Не можеш одразу пробігти 20 кіломет­рів, так само не можеш одразу прочитати складний роман. Тому в мене погана новина: треба працювати над собою. Однак коло людей, які накопичуватимуть інтелектуальні м'язи, невелике. Перед цим викликом стоїть весь світ.

У ХІХ столітті не було стільки читачів літератури, бо люди не вміли читати. До кінця 1950-х у Західній Європі й Америці не було одягу для молодих. Люди спочатку вдягалися, як діти, а потім одразу, як дорослі. Й у 20 років, і в 60. До появи радіо не було масової аудиторії. До портативного радіо не існувало групи тінейджерів. Величезне сімейне радіо вмикали на дві години — до вечері й після. Його слухала вся родина. Потім створили дешеві портативні радіопри­ймачі. Хтось міг узяти його й піти у свою кімнату. Так з'явилися молодіжна музика й попкультура. "Бітлз" були такі інноваційні не тому, що це музичний феномен, а тому що соціальний.

Уперше за всю історію Європи наприкінці 1950–1960-х родини були такі ­заможні, що не потребували, щоб діти працювали. У тінейджерів з'явилися ресурси, які вони могли витратити на себе.

Нині кожен має освіту й персональний екран. Але, за торішніми дослідженнями, 57 відсотків українців не прочитали жодної книжки.

— Книжка — це довгий текст і потребує багато вільного часу. З появою інтернету люди не стали дурнішими, але почали інакше взаємодіяти з носіями інформації.

Короткий текст — це тактична взаємодія зі світом, тут і зараз. Довгий — стратегічна. Українське суспільство постійно перебуває у стані шоку, проживає якусь катастрофу. Для покоління моїх батьків — це Чорнобиль, одразу по тому — розпад СРСР. Важко тримати здатність до довгої спокійної взаємодії з текстом. Вимагати цього для широкого загалу не лише нереалістично, але й жорстоко.

Як навчити людей читати?

— Наша дитяча освіта надто "технізована". На уроках української мови досі розбирають слова на складові, зубрять граматичні правила. Однак не вчаться читати й обговорювати довгий текст і писати про нього свої довгі тексти, есеї. До гуманітарних предметів підхід, як до технічних. Це не сприяє культурі читання. Нова українська школа дещо змінює в масовій освіті. Але це завдання на кілька поколінь, щонайменше на шкільний цикл — 12 років.

У Лейпцигу всі школи під час тамтешнього книжкового ярмарку отримують безкоштовні квитки. На фестивалі маса дітей сидять під стінами, гортають книжки. В Україні це вважається зриванням навчального процесу. На Книжковий арсенал класи ніколи не приходять.

Те, про що говорив Сергій Сайгон, два роки тому спрацювало в політиці. Мовляв, нам треба президента звичайного, як ми. Немодно бути розумним?

— Це загальносвітова тенденція — антисистемність і повстання проти експертів. В Україні є ще одна проблема. Людина інтелектуальної професії не здається успішною. Великою мірою це пов'язано з низькими заробітками, про це ще Леся Українка писала в листах. Люди часто надолужують це соціальним капіталом. Їх запрошують експертами, на міжнародні фестивалі, резиденції. Але це нестабільне життя в економічному сенсі. УКФ почав це трохи вирішувати, виплачуючи митцям гонорари за роботу. Однак письменники навіть у багатих країнах рідко заробляють написанням книжок.

Що означає – керувати "Мистецьким Арсеналом"?

— Люблю "Арсенал" і управлінську роботу. Колега хворіла й не могла брати участь у нарадах, але все одно брала. Каже: писати й читати не можу, лише командувати. Це про те, як функціонує твій мозок.

Є стереотип, що жінка на керівній посаді — сувора.

— Строга і кричить — це непродуктивно.

Коли була молодою керівницею, не усміхалася й була досить прохолодною до колег. У якийсь момент зрозуміла, що плекаю страх в офісі. А це означає, що нічого з нашого проєкту не вийде. Запросила друзів, які розказали про мене приколи, трохи посміялися. Насамперед люди в команді мають відчувати безпеку й емоційний комфорт.

Але чи не починають без контролю лінуватися?

— Є контроль рамок, а не кожної дії. Треба стежити, щоб корабель рухався за заданим курсом, але не за кожним членом команди. Бо це дає протилежний ефект. Ти мусиш залучити класних людей і довіряти їм.

×