"Жити минулим чи сучасним – помилка. Завжди живу майбутнім"

Негативні емоції не вважаю чимось поганим. Це корисний досвід. Людина має розвиватися не лише через веселощі. Тому не рятуюся від поганих думок та емоцій. Проживаю їх, аналізую.

Час, у якому живемо, – неповторний. Не можемо його порівняти з іншим. Для усвідомлення інших досвідів є історія та література, але це чужий досвід. Слово, яке скажемо нині, може бути актуальне через 100 років. І навпаки: минуле може актуалізуватися сьогоденням.

Важко казати про унікальність епохи, в якій живеш. Багато хто шукає паралелі. Як було в Першу світову, як – у Другу. Завжди була конфронтація сил прогресу із силами реакції. Завжди імперії намагалися відстояти своє існування та приборкували опозиціонерів.

 

Зіткнення колишніх метрополії та провінції в Україні не унікальне. Технологічно відмінне, але історія знає безліч таких конфліктів. Тому наш час – це продовження історії людства.

Справедливість існує як філософська категорія. У житті все складніше. Війна – це не конче захист справедливості. Це може бути двобій за інтереси, де обидві сторони не шукають справедливості. Чи бачать її по-різному. Кожна країна має свою візію справедливості, яку визначає її історія.

Українці люблять усе вимірювати справедливістю. Та це не те, що визначає розвиток.

Завжди хотів бути українським журналістом. Коли працював у Москві, казав колегам-українцям: маємо дивитися на Росію українськими очима.

Ми не повинні отримувати інформацію про РФ із російських джерел.

Радянська Україна була такою ж ареною російської мови, як і Росія. Тільки провінційніша. Українська часто програвала конкуренцію.

Пишаюся, що за часів перебудови ми довели газету "Молодь України" до майже мільйонного тиражу. Втім, російськомовна "Комсомольськое знамя" тоді мала більшу популярність. Люди, які вважали своєю батьківщиною СРСР, а не Україну, читали саме "КоЗу". Для тих, хто стежив за змінами, були "Московские новости". Це був тернистий шлях становлення української преси. Та ми пройшли його гідно й вирвалися з "братніх" обіймів.

Не вірю, що хтось може впливати на формування світогляду поза вибором людини. Кожен сам обирає однодумців та авторитети, на яких взорується. Кожен формує себе свідомо.

Не вважаю, що можна визначити сильні й слабкі сторони нації. Усі люди однакові, не буває різних національних рис. Це вигадки, потішна антропологія. Бажання мати красивий національний міф.

Ментальність нації визначається рівнем її розвитку на певному історичному етапі. Якщо поглянемо на німців періоду 1917-го, 1933-го і 1956 року – це будуть абсолютно різні риси. Так і з українцями.

Не кожен українець має вміти стріляти, але кожен свідомий громадянин повинен підтримувати своє військо. Скажімо, не кожен ізраїльтянин – вправний стрілець. Усі служать у армії, втім є категорії, непричетні до війська, – релігійні люди та репатріанти старшого віку. Вміння кожного українця стріляти не закінчить війни. Війни закінчуються політичною волею.

Уявіть ситуацію: ми вигнали росіян і вийшли на кордон 1991-го. Радіємо, що всі вміємо стріляти. У цей час ракетна атака знищує нашу інфраструктуру й лишає без світла на багато років. Як нам поможе вміння стріляти? Це рецепти з архаїчного минулого.

Маємо працювати над тим, щоб отримати гарантії безпеки від НАТО. Безпека без'ядерної країни завжди загрожена. Росія повинна зрозуміти: напад на Україну – удар по її майбутньому, з огляду на реальність ядерного конфлікту із США. Це може її зупинити.

Знищення російських нафтопереробних баз нашими безпілотниками та зменшення кількості пального в Росії – відчутний удар по Кремлю.

Перемога – це збереження української нації та державності на території, де українці живуть споконвіку. Це мій погляд. Одначе кожен українець може мати свій.

Важко казати про те, які мають бути суспільні зміни, щоб закріпити перемогу. Вони можуть бути, коли немає конфлікту ідентичностей. На жаль, в Україні він є.

Не знаю, яка буде Україна після завершення бойових дій. Кожен вирішуватиме, перемога це чи поразка. Думка суспільства розділиться. Для Росії будь-який варіант завершення війни буде перемогою, бо це диктатура. Навіть якщо вони програють і втратять захоплені території.

У моїй філософії немає слова "поразка". Треба розглядати всі варіанти ситуації та готуватися до дій, хоч би що сталося.

У час війни головне – зберегти себе, країну й можливість працювати. Решта – додаткові цінності. Не думаю, що цінності майбутнього значно різнитимуться від цінностей минулого.

Ми живемо в час потужного технологічного вибуху штучного інтелекту. Якщо в минулому цінністю було золото, то в майбутньому це може бути доступ до штучного інтелекту. Хтось продовжить собі вік до 150 років, а хтось помиратиме в 70, бо не матиме доступу до штучного розуму. Це буде провалля між країнами. Цінністю може стати приналежність до країн високого розвитку.

Штучний інтелект ніколи не замінить людини, яка має набір емоцій. Людина непередбачувана своїми імпульсами.

Гроші – це можливість розвиватися. Ніколи не цінував їх, тож не маю особливих емоцій, пов'язаних із фінансами. Перші гроші заробив на виробничій практиці. Працював на поліграфічному комбінаті. Витратив зароблене на друкарську машинку.

Телебачення від газетярства відрізняється більшою поверховістю підходів.

Росіяни можуть стати хорошими, якщо захочуть. Будь-яка нація розвивається. Вони не відрізняються від німців, які пройшли через націонал-соціалізм, чи від італійців, які пройшли через фашизм. Росіяни не відрізняються від народів Радянського Союзу, які пройшли через комунізм, а потім його відкинули. Припускаю, росіяни можуть зневажити свою імперськість і перейти до демократії. Але коли це буде?

Що відрізняє нас від росіян, збагнемо після закінчення війни. Станом на тепер, це те, що ми не хочемо з ними жити в одній державі. Втім, наше майбутнє не безхмарне. Маємо тенденцію до авторитаризму. Може статися так, що після війни житимемо в державі, яка нагадуватиме Росію.

Я – людина, яка розвивається. Успіх мене ніколи не цікавив. Не варто вигадувати універсальну формулу успіху. Кожна людина формує свій шлях до досягнень і сама його проходить.

Ніколи ні про що не шкодую. Зробленого не переробиш. Варто робити висновки. Можу хіба шкодувати про те, що поруч уже немає дорогих мені людей. Я скучаю за ними.

Жити минулим чи сучасним – найбільша помилка. Завжди живу майбутнім.

Зрадів, коли Україна проголосила свою незалежність. Намагався робити те, що її наближало.

Час завжди пливе однаково. Різне може бути його сприйняття людиною.

Вважаю, що вчителів не існує. Ідея, що тебе хтось чогось навчить, – інфантильна. Це дитяче сподівання, що хтось зробить роботу за тебе.

Друг від знайомця відрізняється рівнем довіри. Друзі потрібні для того, щоб мати з ким поділитися горем. Радість ти можеш пережити й наодинці.

Старість – це коли ти пережив друзів і можеш поділитися горем лише з чужими.

Є країни, де чуюся як удома. Росія до них не належить. Київ – місто мого народження. Тут почуваюся затишно. Втім, ностальгую за Єрусалимом.

Маю розвинуту інтуїцію. Та більше покладаюся на прорахунок ситуації.

Бог – це категорія, що допомагає людям відчувати зв'язок із моральними цінностями.

Віра – це механізм, який людина для себе створює, щоб не брати відповідальності. Це природно, але оманливо. Вважаю, що треба опиратися на відповідальність за свої дії та майбутнє. Віра не має підміняти дію.

Наука не дає відповіді на запитання, що буде з людиною після смерті. Не обтяжую себе цим. Я не можу мислити масштабами галактик. Якщо не можу осягнути всесвіт, то мислю в межах світу, який мені досяжний.

Людям варто усвідомити кордони своїх можливостей. Дехто не хоче цього робити й шукає порятунку у вірі. Не бачу в цьому нічого поганого. Якщо це дає змогу людині йти далі – прекрасно.

Маємо зосередитися на цінності життя. Робити все, щоб його продовжити. Все, що буде після нього, ми побачимо або ні. Це лотерея.

Ніколи не кажу, що чогось не зроблю за жодних умов. Бачив, як у екстремальних ситуаціях люди діяли нетипово. Не так, як від них сподівалися.

Ідеальних стосунків не буває. Ми створюємо їх у своїй голові. Стосунки – це сюжет, який важко передбачити.

Ніколи не знаю, про що буде моя наступна книжка. Щоб писати щось художнє чи публіцистичне про цю війну, треба знати, чим вона закінчиться.

Людина, яка напише найкращий твір про цю війну, ще не народилася. Має бути погляд із дистанції часу. Те, що писатимуть по свіжих слідах, нагадуватиме щоденники очевидця. Зазвичай такий погляд не є вершинним із художнього боку. Сучасники пишуть про жахи війни. Їхні онуки створюють сильний художній образ.

Зло не перемагає добра, бо непродуктивне. Добро має перевагу, бо дає поштовх до розвитку. Злих людей від добрих відрізняє невміння передбачити наслідки. Добрим це вдається.

Люди хочуть чути те, що їм подобається. Тому не вірю у пропаганду. Ми часто не готові чути щось із-поза меж нашого світогляду.

Брехня не може бути виправдана, бо вона руйнівна. Зазвичай вона призводить до жахливих наслідків у долі людини й держави. Навіть та, що здається рятівною.

Я не вигадую принципів, просто намагаюся жити гідно.

Іноді я запізнююся, і мені це не подобається.

Не хочу нічого в собі змінювати. Людина така, яка вона є. Вона має не змінюватися, а розвиватися. Для цього повинна щось робити.

Не бачу сенсу ображатися. Якщо щось не подобається в людях, я з ними не спілкуюся.

Коли сумно, слухаю фаду. Португальський романс, у якому є суміш почуття самотності, ностальгії, смутку й любовної туги. Коли мені радісно, прислухаюся до себе.

×