Колотнеча

Пів року знадобилося, щоб країна левів перетворилася на країну шакалів

Ранок 18 травня Київ зустрів незвичною тишею. Спокій порожніх вулиць зрідка порушували звуки поодиноких автомобілів, які сором'язливо та неохоче вирушали зі своїх паркомісць назустріч невідомості й поспішали зникнути в далечині. Ще менша кількість пішоходів наважувалася залишати свій нічний прихисток. І серед них практично не було чоловіків призовного віку. Бо набув чинності закон про мобілізацію. Напередодні містом ширилися чутки: будуть облави. Працівники територіальних центрів комплектування чекатимуть на своїх жертв на кожному кроці. Тому краще сидіти вдома.

 

Це була кульмінація масштабної інформаційної кампанії з дискредитації служби в армії, знецінення українського чоловіцтва й демонстрація безпорадності Української держави. Приблизно пів року знадобилося, щоб країна левів перетворилася на країну шакалів, щоб віра в перемогу була витіснена страхом призову, щоб об'єднане спільною ідеєю і презирством до спільного ворога суспільство перетворилося на розрізнені зграї втомлених фронтовиків, боягузливих ухилянтів, успішних утікачів і домашніх моралізаторів.

Усе це відбувалося під канонаду плачів, проклять, висміювань у соціальних мережах і розгортання російського наступу на всій лінії зіткнення. Гірший сценарій після "контрнаступального" літа 2023 року важко було уявити. Але ми це зробили. Батьку Тарасе, якщо ти нас чуєш, ми таки зробили.

Класики воєнної стратегії, починаючи від Мольтке і Клаузевіца, не втомлювалися наголошувати на тому вирішальному значенні, яке має для перемоги над противником бойовий дух. Його підтримання – особливе мистецтво й чи не найголовніша турбота керівництва держави. І військового, і цивільного.

Історики майбутнього сперечатимуться, що завдало більшої шкоди Україні на цьому вирішальному етапі війни – консолідація російської військової машини й воєнної економіки, затримка з фінансуванням допомоги у США чи обвальна деморалізація війська й суспільства, що відбулася на тлі просування урядових мобілізаційних ініціатив.

Звісно, втома бійців і небажання воювати цивільних на третьому році війни є об'єктивною реальністю, від якої нема де дітися. 100 років тому Перша світова починалася в Європі небувалим патріотичним піднесенням в усіх країнах континенту. А закінчувалася масовим дезертирством і поваленням урядів, які продовжували посилати солдатів на смерть. Але для того, щоб у такий короткий термін обвалити всі морально-­психологічні опори, на яких трималися стійкість і солідарність українського суспільства, треба було добряче постаратися. Невипадково головні зусилля влади були зосереджені саме в інформаційній площині. Жоден нормативний акт не мав такого широкого висвітлення, як урядовий законопроєкт №10 449. Його не лише детально коментували задовго до внесення в порядок денний Верховної Ради, а й супроводжували низкою медійних сюжетів. Про корупцію в ТЦК. Про насильницьку мобілізацію. Про винахідливих ухилянтів. Про ви­снажених воїнів на передку. Про катастрофічний брак людей в армії загалом. І все це разом із масованою пропагандистською атакою на мізки обивателя: "воювати будемо всі", "ця війна триватиме ще 20 років", "ми не за те воюємо, щоб ви по кафешках шлялися".

Інформаційна колотнеча перейшла у формат політичної. Депутат на депутата, Верховний Головнокомандувач на Головнокомандувача, уряд на парламент, Генштаб на уряд, ТЦК на поліцію, місцева адміністрація на ТЦК. І всі один проти одного в соціальних мережах і громадському транспорті.

Але таки добилися свого. Закон ухвалено, й він набув чинності 18 травня. Тепер треба розгрібати. До ТЦК довжелезні черги. Виник навіть новий вид корупції – прискорене просування в черзі. Електронний додаток не працює. Або працює не так. Або того, що він працює, ще недостатньо, аби виконати норму закону. А над кожним висить загроза штрафу від 17 до 20 тисяч. І затримання "до вияснєнія". Без суду й можливості оскарження.

 

І це всі результати? Ні. Ще була відставка Залужного, поцілунки в рівненському ТЦК, зняття броні з кур'єрів Glovo, головний біль працедавців, які мають доправляти призовників на службу, і багато іншого. До того ж дієвість заходів поширюється далеко за межі нашої Батьківщини. Вольовим рішенням заступника міністра закордонних справ Андрія Сибіги припинили надання консульських послуг, чим прискорили та мотивували легалізацію мігрантів – і далеко не лише чоловіків призовного віку – у країнах перебування.

Розраховували на те, що хтось повернеться під страхом штрафів і позбав­лення водійських прав? На ділі ж матимемо лише один практичний наслідок – припинення вуличних патріотичних акцій українців за кордоном. Бо ухилянти та їхні сім'ї ображені на Українську державу, а Українська держава – на них. Відтепер кожен сам за себе.

А що там із призовом? Що там із ситуацією на фронті? Та все поки що без змін. Бо, навіть після того як у підсумку цієї кампанії вдасться мобілізувати якусь додаткову частину українців, постане питання їх матеріального забезпечення, навчання і бойової підготовки, а ще – морального відновлення та мотивації, якої вся ця історія майбутнім захисникам точно не додала. І не лише їм. Показовим для суспільства є випадок, коли громадянина України призовного віку застрелили не на фронті, а на кордоні – під час спроби залишити територію Батьківщини. Можливо, хтось від смерті цього "ухилянта" отримав моральну сатисфакцію чи психологічну компенсацію, але це точно не той приклад, який допомагає будувати націю і державу.

Втім, слід розглянути й аргумент від протилежного. Мовляв, якби не вжиті заходи, то ситуація стала б зовсім кепською. Можливо, інших варіантів, щоб досягнути результату, просто не існувало? Ніщо не підтверджує такої гіпотези. Насправді кожна з проблем, яку нібито мала вирішити кампанія зі зміни мобілізаційного законодавства кінця 2023-го – початку 2024 року, мала цілком зрозуміле організаційне й нормативне розв'язання. На початку війни в нас були черги у військкомати з добровольців. ТЦК загубили їхні дані?

У нас більш як мільйон чоловіків і жінок склали присягу. В який момент їх різко стало замало? І хто мав за цим процесом стежити? Нас постійно запевняли, що хвилі мобілізації йдуть за планом і відповідно до потреб війська. Коли це перестало відповідати дійсності? І чому не були вчасно ухвалені необхідні рішення?

Ротація бійців на передовій, регулярне відновлення боєздатності підрозділів є взагалі основою військової справи. Чого наших генералів учать у їхніх академіях?

І найголовніше – кому і яких повноважень не вистачало, щоб робити це все вчасно й належним чином? Тому відповідь: ні, не було необхідності збурювати українське суспільство інформаційною спецоперацією. А була гостра необхідність наведення ладу з наявною нормативною базою та системою забезпечення обороноздатності країни. Була й залишається.

Усе вказує на те, що кризова ситуація другої половини 2023 року стала результатом кричущої некомпетентності й безвідповідальності конкретних посадовців, а також неефективності оборонних інституцій, їхніх регламентів і процедур. Їх треба змінювати – урядовими рішеннями, новими інструкціями і, звичайно ж, кадровим оновленням.

То, можливо, саме з цього слід було починати виправлення ситуації, а не з ухвалення соціально резонансних законопроєктів, які мали прогнозований дестабілізаційний ефект? Чи, можливо, вирішили просто заховати власні прорахунки й некомпетентність хайпом та імітацією бурхливої діяльності?

Держава в цьому випадку показала яскравий приклад того, як не треба. Замість чіткої і ясної політики – спекуляції та маніпуляції. Замість порядку – колотнеча. Замість ефективності – безпорадність. Зрештою, це відбулося не вперше, і не лише у сфері забезпечення обороноздатності країни. Але сьогодні й у цьому конкретному питанні ми таку розкіш собі точно не можемо дозволити.

За конвульсіями нашої державної політики з радістю і надією спостерігає головна башта Кремля. І картина, яку звідти видно, надихає агресора. У нього складається враження, що треба лише трохи дотиснути, і Україна порине у зневіру, розбрат і капітуляцію.

Ясно, що ми й цього разу розчаруємо Путіна, але питання: якою ціною?

×