Найбільша помилка Зеленського

Система перемогла його бажання щось міняти

В Україні з 2019-го почала згортатися політична конкуренція. Доти цей процес заміняв демократію, якої за 30 років у нас так і не збудували. Владна верхівка на чолі з президентом Володимиром Зеленським 2020-го зрозуміла, що їм краще без політичної конкуренції. Початок повномасштабної війни дав максимальні можливості для її згортання. Президенту, що мав більшість у парламенті, слід було б узяти в коаліцію хоч якусь партію. Але він цього не зробив. Це було повне ігнорування навіть тієї формальної, багато разів зміненої Конституції.

Однією з вимог Майдану було повернення до парламентсько-­президентської республіки. Віктор Янукович змінював Конституцію в бік президентської республіки, розширюючи власні повноваження. Коли Володимира Зеленського запитали, який у нас устрій, він відповів: "У Конституції записано, що парламентсько-президентський, але зараз більше президентський, бо люди мене обрали, довірилися мені, і я несу всю повноту відповідальності". Це демонстративне ігнорування Конституції та завоювань Революції гідності.

 

Україна з 2014 року формувалася як держава, де основні тренди задавало громадянське суспільство. Саме воно декларувало готовність брати відповідальність за країну. Саме з Майдану вийшли перші добровольчі батальйони, на базі яких створювалася сучасна армія. Зеленський же привів до влади людей, для яких дух Майдану нічого не означає. Повномасштабна війна дала можливість команді президента прибрати хай і не завжди ефективну, а все ж реальну систему противаг і стримувань, що виникла в Україні після 2014-го. Нині в нас немає незалежного уряду, в якому прем'єр є конкурентом для президента. Парламент – формальний орган, де без дискусій і поправок підписують закони, які спускає Офіс президента. На одній із пресконференцій Зеленського здивувало запитання, чи під час війни потрібен уряд націо­нальної єдності. Відповів, що має п'ятьох ефективних менеджерів і більше йому ніхто не потрібен.

Із 2019 року ми поступово відкочувалися назад. Це перша влада, яка настільки не реагує на запити суспільства. До кожного з попередників Зеленського є претензії, але вони мали значно більшу соціальну чутливість. Коли запитували про досягнення Петра Порошенка, я відповідав, що навіть плюси, які йому приписували, – не його. Не він створив армію – її створило громадянське суспільство. Плюсом будь-якої влади є те, коли вона формує соціальний запит.

Єдиний плюс Зеленського – своїм приходом до влади він продовжив її ротацію. Але, отримавши найбільшу за всю історію легітимізацію – ще жоден президент не мав стільки голосів, – не використав того величезного шансу, який дала йому історія. Успішні реформи, які часом приписують Зеленському, – це або імітація, або ця реформа відбулася б із часом і без нього.

Найбільша помилка Зеленського – ізоляція від громадянського суспільства. Він оточив себе невеликою групою людей, які з часом почали формувати для нього світогляд і створювати "теплу ванну". Якби він прийшов на президентство з розумінням, що система, яка творилася провладним класом 30 років, має бути демонтована і треба будувати те, що бажає громадянське суспільство, було б інакше. Коли Порошенко зайняв кабінет Януковича, залишив свою адміністрацію на Банковій, я зрозумів: не буде жодних змін. Працювати в будівлі, яку зводили в 1930-ті, в сучасному світі неможливо. Нині світ нових офісів, нових підходів і правничих схем. Порошенко цього не зробив – і я зрозумів, що він консервуватиме систему. Була надія, що це зробить Зеленський. Він проігнорував Майдан, але водночас був не із системи й не хворів на її недуги. У нього була ідея перенести свій офіс в Український дім. Здавалося, він усе зрозумів і не хоче сидіти за столом Януковича з малахітовим прес-пап'є. Але нічого не відбулося – він залишився в кабінеті з ліпниною на четвертому поверсі адміністрації, яку назвав Офісом. Система перемогла його бажання щось міняти. Він живе на державній дачі в Кончі-­Заспі, їздить з ескортом тією самою дорогою, що й Кучма.

Коли приходиш некомпетентний у девальвовану, токсичну систему, в тебе є один вихід – знайти несистемних учителів, професіоналів і навчатися в них. Зеленський вчитися не захотів, і це стало його першою помилкою, що потягнула за собою інші. Маючи величезні можливості, він використав їх не для радикальних змін, а для узурпації влади. Бо так зручніше – не треба конкурувати, спілкуватися, вести діалог, складати заліки й екзамени перед суспільством. З простого хлопця, що подавав надії стати народним політиком, Зеленський перетворився на узурпатора. Причина – у відсутності політичного мислення, нерозумінні свого історичного призначення. Саме це й породило його команду – таку, яка йому подобається. Якби він тепер захотів створити нову команду, я порадив би йому шукати людей серед тих, хто найбільше його критикував, почути їх. Але Зеленський так не зробить, ці люди для нього – вороги. У нього не лідерський характер.

Те, що Зеленський після п'яти років каденції продовжує залишатися на чолі країни, створює ризики. Перший – українське суспільство. Влада, ухвалюючи закон про мобілізацію, фактично каже: ми будемо відловлювати вас будь-де, а у влади і силовиків буде бронь.

Продовжується рекет бізнесу. Команда Зеленського робить те саме, що робили регіонали. І це створює ризик нового соціального вибуху. Якщо в мирний час це був Майдан, де максимум кидали коктейлі Молотова, то бунт під час війни – це кінець держави. Ми пам'ятаємо, чим завершувалися такі виступи наприкінці Першої світової. Чотири імперії – Російська, Німецька, Австро-Угорська й Османська – припинили існування, бо посипався тил. Отже, є ризик програти війну через внутрішній бунт, до якого цілеспрямовано веде влада Зеленського.

Ще один ризик – союзники. Вони не збиралися нам допомагати на початку повномасштабного вторгнення, але побачили, що суспільство мобілізувалося й дало 700 тисяч добровольців, а росіяни не готові до затяжної війни. Для всього світу постала картина: вільнолюбна нація, що хоче в Європу, бореться з фашистським режимом Путіна. Але нині картинка змінюється: всі бачать, що українська влада з її корупцією та згортанням демократії нічим не відрізняється від Росії. То навіщо допомагати маленькому авторитарному режиму, що бореться з великим авторитарним режимом? З великим режимом треба домовлятися, бо в нього ядерна зброя і величезні запаси природних ресурсів. Таким чином, допомога Україні зменшується, а навколо Росії гуртуються Китай, Іран, глобальний Південь.

Покладатися можна лише на громадянське суспільство, яке завжди рятувало Україну. Мудре, мужнє й активне. Воно знаходило можливості перемагати неефективні дії влади. Сподіваюся, що громадянське суспільство й у нинішніх надскладних умовах знову врятує Україну. І ми всі маємо взяти в цьому участь.

×