Націю формують перемоги, а не політкоректність

Я сам із південного сходу. Знаю багатьох людей, яких зачепили Революція гідності й війна на Донбасі. Але вони все одно залишилися з ватними поглядами. Нині частина України – окупована, багато хто виїхав за кордон. Дивлюся на їхні дописи в соцмережах – люди почали цінувати Батьківщину, втративши її. Моляться за Україну і Збройні сили, мріють повернутися додому. Війна змінила суспільство, воно стало більш національним. На жаль, щоб українці відчули себе українцями, потрібна була війна.

Мама моя, не можна сказати, що була глибоко віруюча, але щовечора промовляла "Отче наш" і намагалася донести мені, що Бог є.

Усі мої колискові були українською.

 

У нашій сім'ї було небагато книжок, але "Кобзар" був. Мама читала мені його. Не любив, бо там було багато зажурних речей – і я плакав. Згодом читав його замість Букваря.

Українцем усвідомив себе в совєцькій армії. Служив у будбаті в Москві. Дідівщина й сутички були саме через те, що я – українець.

24 серпня 1991 року я будував якомусь черговому генералу дачу й тут по приймачу оголошують, що Україна стала незалежною. І в мене все зрослося, вся мозаїка моїх думок склалася – в нас має бути своя держава.

До національно-визвольної боротьби я долучився з початком помаранчевої революції.

Націю формують перемоги, а не політкоректність.

Народ можна підкорити силою зброї, але боротьба триватиме – підпільно, культурницьки. А от якщо вийняти душу народу, віру, то він буде вихолощений, не бачитиме напряму боротьби. Тому Московський патріархат саме для цього в Україні – щоб фізично знищувати непокірних, а решту перетворювати на рабів.

Якщо ти патріот, маєш бути готовий сісти, віддати своє життя.

Майдан – це універсальний засіб української нації для вирішення українських питань. Україна перебуває у стані внутрішньої окупації з того часу, коли вона оголосила про незалежність. Відповідно – у стані боротьби. І найдієвіший спосіб добитися своїх прав, заявити про себе, свою державність, претензії на власну мову, культуру, церкву – Майдан.

Традиційно я брав участь у параді вишиванок. Це красиве нове об'єднувальне національне свято.

Сьогодні моя вишиванка – камуфляж, бо цього вимагає ситуація.

Із майбутньою дружиною Катериною познайомився 2010 року на акції протесту. Вона тримала плакат із написом "Свободу Коханівському".

Я – традиційний націоналіст. Мій націоналізм базується на працях Дмитра Донцова, Степана Бандери, Ярослава Стецька, Миколи Сціборського. Вони його не ­ідентифікували без християнства, без боротьби за церкву Христову, за віру. Тобто вони одразу заклали цю ідеологію.

Війна стане остаточним щепленням від "русского мира". Але, щоб це закріпити, потрібне внутрішнє переконання українців у любові до Батьківщини, до Бога, це має бути державною політикою. Усі проросійські канали, радіостанції й тих, хто віщає російською мовою, треба зачищати з ефіру. Державі слід постійно підживлювати українськість. Повинна розглядати народ не тільки як виборців і платників податків, а ще й як націю, яку треба захищати. Для цього необхідна жорстка внутрішня націоналізація.

Я нікого не боюся. Я на своїй землі. Хай мене бояться.

Убивць Небесної сотні не засуджено, у країні – тотальна корупція, а в беззаконні звинувачують нас – націоналістів.

Запорука перемоги на фронті – розбити ворога всередині країни. Це взаємопов'язано.

Командиру в окопній війні треба вміти змусити людей правильно окопуватися, не пити й виконувати базовий мінімум наказів. Тоді це дає певні гарантії, якщо немає наступу, що люди будуть збережені й мотивовані, а позиції чітко контрольовані.

Ми піхота. Під Києвом окопувалися, на Донбасі теж були в окопах під обстрілами. Відмінність цієї війни від 2014-го – вона динамічніша, активніша й жорсткіша. Починається заміс – піхота, танки б'ють, вогонь зі стрілецької зброї в зоні видимості 30–40 метрів. І це протягом години-двох.

 

Колись мене засуджували за повалення пам'ятників Леніну, а сьогодні це державна політика.

Хтось повинен бути переможений і зникнути – або Київ, або Москва.

Нині головний запит суспільства – закон один для всіх.

Влада щодо добровольців діє хитро: з одного боку, саджає їх тихою сапою, а з другого – спокушає посадами. Так нівелює в народу уявлення про добровольчий рух.

Я готовий до тортур, репресій. Якщо вийде або-або, то хто нас помилує? Ніхто. Відповідно, й ми не мусимо нікого милувати.

Біда не в зрадниках, вони є в кожній нації, а в тому, що українці зрадників не карають, бо занадто толерантні і пробачають Юдам. От цю практику потрібно припиняти, бо безкарність породжує нове зло.

Для поневоленої нації з чітко визначеним ворогом війна часто – благо.

Наша національна ідея – панування українців на своїй Богом даній землі.

Хто зробить революцію, має стати президентом.

Ми на порозі турбулентності. Нинішньої зими стане зрозуміло, чи втримаємо суверенітет.

Політики доводять народ до бидляцтва. Бо худобою легше керувати.

Нині чудовий момент відродження національного духу. Дякую українцям за їхню жертовність. Волонтерський рух – це наш другий фронт.

Війна триває. Жорстока й безкомпромісна. Яка тільки може бути війна між Україною та огидною сатанинською Московією. Ми не пасемо задніх і активно нищимо ворога.

Нині, друзі, треба воювати всім, хто може воювати. Хто не може – волонтерити. І всім разом – молитися. І хай допоможе нам Господь спільно здолати одвічного ворога – трикляту Москву.

Надія на перемогу ніколи не зникає у принципі, це й сам Господь свідчить. Тому надія є, і віра є, і правда Божа у світі є.

Хочу, щоб ми всі жили у вільній Україні від Сяну по Кавказ.

Текст укладено на основі інтерв'ю "Газеті по-українськи", журналу "Країна", "Емігрантському радіо" та постів у соцмережах

×