"Перший раз сильно злякався, коли зрозумів, що батьки помруть", - Борис МИХАЙЛОВ, 76 років, фотограф | Мобільна версія

Мама скаржилася татові на несправедливість начальника. У мене прокидалася жалість, і я вчився співчувати. З маминих історій багато в чому виросло моє сприйняття світу.

Мені 3 роки. Я з мамою в жіночій лазні, і мені захотілося в туалет. Довелося сісти за дверима. У пам'яті залишився спогад про сором і оголені жіночі тіла.

У дитсадку мене схопили і привели на "суд" до виховательки за газету, в яку були загорнуті мої капці. Сталося щось страшне – портрет вождя виявився забрудненим.

Коли було 7, на дитячому майданчику запропонували взяти участь у груповому сексі. У "хатинці на курячих ніжках" було багато дітей, дівчинці років 5. Я відмовився, хоча не знав, що це таке. Розповів батькам. Може, це й був мій перший фотографічний акт. Пізніше, коли хотілося про щось розповісти, я фотографував.

Борис МИХАЙЛОВ. Народився 25 серпня 1938 року в Харкові в сім’ї інженерів. Півтора року провчився у військовому училищі – покинув. Закінчив Харківський інститут комунального будівництва за спеціальністю інженер-електромеханік. Працював за фахом на заводі ”Комунар”, в інституті ”Водоканалпроект”. Від 1965-го займається фотографією. Через знімки мав справу з КДБ – звільнили з роботи й була загроза опинитися на лаві підсудних. ”Вигнали з формулюванням ”за недовіру” – так випроваджували злодійкуватих торгових працівників. У мене знайшли негативи знімків дівчат, яких я фотографував. Із рік працював натирачем у Будинку політосвіти – там була моя лабораторія, доки прийшли з КДБ і спитали: чим ти займаєшся? Я показував свої роботи в клубі, і на мене стукали: він баб фотографує. Чоловіки з КДБ цікавилися: чому знімаю п’яного собаку на тлі демонстрацій?” Знімав бездомних і люмпен-пролетарів, які погоджувалися на відверті фото. З кінця 1980-х – учасник виставок на Заході. 2000-го став єдиним українським лауреатом шведської премії ”Хассельблад” (еквівалент Нобелівської премії в галузі фотографії, її розмір становить 55 тис. євро. – ”Країна”). ”Незакінчена дисертація” Михайлова потрапила до десятки найкращих фотокнижок світу. Викладав фотографію в Гарвардському університеті в США. 2008-го обраний членом Академії візуальних мистецтв у Берліні. Торік представив серію робіт про Майдан ”Театр військових дій” на бієнале сучасного мистецтва ”Маніфеста-10” в російському Санкт-Петербурзі. Роботи є в колекціях Метрополітен-музею та Музею сучасного мистецтва в Нью-Йорку, Музею Вікторії й Альберта, лондонській галереї ”Тейт Модерн”, а також у музеях Тель-Авіва, Бостона, Чикаго, Санкт-Петербурга, Москви. У січні здобув міжнародну премію Goslarer Kaiserring. Переважно живе в Берліні, у Харкові проводить по два-три місяці. Про родину говорити відмовляється

Фото Бориса Михайлова із серії ”Історія хвороби”. Вона містить майже 500 портретів безпритульних. Знімав протягом 1997‑1998 років у Харкові. ”В моєму уявленні бомжі – це люди, які перші мали померти, наче герої, що захищають тих, хто залишаться живими”, – казав Михайлов. У травні 2011-го представив ці роботи в Музеї сучасного мистецтва в Нью-Йорку. Персональної виставки там не мав жоден із сучасних художників з країн колишнього Радянського Союзу

Борис МИХАЙЛОВ. Народився 25 серпня 1938 року в Харкові в сім'ї інженерів. Півтора року провчився у військовому училищі – покинув. Закінчив Харківський інститут комунального будівництва за спеціальністю інженер-електромеханік. Працював за фахом на заводі "Комунар", в інституті "Водоканалпроект". Від 1965-го займається фотографією. Через знімки мав справу з КДБ – звільнили з роботи й була загроза опинитися на лаві підсудних. "Вигнали з формулюванням "за недовіру" – так випроваджували злодійкуватих торгових працівників. У мене знайшли негативи знімків дівчат, яких я фотографував. Із рік працював натирачем у Будинку політосвіти – там була моя лабораторія, доки прийшли з КДБ і спитали: чим ти займаєшся? Я показував свої роботи в клубі, і на мене стукали: він баб фотографує. Чоловіки з КДБ цікавилися: чому знімаю п'яного собаку на тлі демонстрацій?" Знімав бездомних і люмпен-пролетарів, які погоджувалися на відверті фото. З кінця 1980-х – учасник виставок на Заході. 2000-го став єдиним українським лауреатом шведської премії "Хассельблад" (еквівалент Нобелівської премії в галузі фотографії, її розмір становить 55 тис. євро. – "Країна"). "Незакінчена дисертація" Михайлова потрапила до десятки найкращих фотокнижок світу. Викладав фотографію в Гарвардському університеті в США. 2008-го обраний членом Академії візуальних мистецтв у Берліні. Торік представив серію робіт про Майдан "Театр військових дій" на бієнале сучасного мистецтва "Маніфеста-10" в російському Санкт-Петербурзі. Роботи є в колекціях Метрополітен-музею та Музею сучасного мистецтва в Нью-Йорку, Музею Вікторії й Альберта, лондонській галереї "Тейт Модерн", а також у музеях Тель-Авіва, Бостона, Чикаго, Санкт-Петербурга, Москви. У січні здобув міжнародну премію Goslarer Kaiserring. Переважно живе в Берліні, у Харкові проводить по два-три місяці. Про родину говорити відмовляється

Образ дитинства: йду з другом, і в нас – повний контакт. Відчуття душевної єдності.

Перший раз сильно злякався, коли зрозумів, що батьки помруть. Потім було страшно, коли показував свої картинки в клубі і мене викликали в КДБ.

Мріяти боявся. Був дуже невпевнений у собі. Я і зараз не впевнений, що можу робити хороші фото.

Фотографом став випадково. Зробив дві картинки, які тоді ніхто не знімав: жінка курить і хлопчики, граючи в футбол, тримаються за яєчка.

Я був одним із перших, хто не просто знімав голих жінок, а показував роботи. Це була не порнографія, але чомусь під забороною. І це "чомусь" я хотів прибрати.

Найважче в фотомистецтві – знайти, що важливо. Що сьогодні важливіше показувати – дитину чи жінку? Багатого чи бідного? Конструктивізм або мінімалізм? Важливо знайти те, що є показником часу.

Не люблю і не вмію знімати в центрі міста. Все, що тут робиться, здається буденним. А зайдеш у двір – уже цікавіше.

Під час роботи ніяк не налаштовуюся. Я бачу це, і його багато.

Мистецтво потрібне, щоб розуміти світ.

Хотілося б бути віруючим. Жилося б легше. Помолився – і щось відстало від тебе. Боїшся, а потім раз – і хтось тобі допоміг. Але для цього потрібно бути містичним, а я – раціональний.

Любові як хвороби в мене в житті було небагато.

Я не заперечую мораль, а ставлю її під питання.

Хотів познімати газові родовища під Харковом. Не дали. Хотів познімати Криворіжсталь – теж не дали. Подивляться на морду й кажуть: не треба, цей зніме погано.

Рішення приймаю важко. Весь час вагаюся: це потрібно чи ні. Починаю шукати оптимальний варіант і часто зависаю.

Не борюся з поганим настроєм – я йому піддаюся. Засмучуюсь моментально. Косо подивилися – і настрій зіпсувався.

Я був дивною персоною, а майбутня дружина любила все дивне. Побачила мої роботи і прийшла в майстерню познайомитися. Що я подумав? А про що думають, коли бачать красиву жінку?

Мої найкращі роботи були зняті посередніми радянськими камерами. Якщо працюєш занадто хорошим апаратом, часто виходить реклама.

На Ейфелеву вежу не підіймався. Не цікаво. У Нью-Йорку один раз був на хмарочосі. Але не знімав – там усе порожнє. Зате пам'ятаю одну зйомку в Харкові. Сонце якесь незвичайне, я стою в центрі майданчика – раніше був пустир, а тепер зводять нову споруду. Насип, дерево, а нагорі лежбище – хтось спить. Цей момент врізався в пам'ять. Відчуття якогось первісного стану, ніби потрапив до Ізраїлю, коли в яслах Бог народився.

У мене немає улюбленого кольору.

Візуально найбільше подобаються Нью-Йорк і Радянський Союз.

Я "виїхав" на радянському. Для мене ця тема була важливіша за інші. Всі думали, що СРСР буде вічним, і вони встигнуть усе. А я не думав – і документував. Ніхто з фотографів не зробив хорошої виставки про демонстрації. А моя "Червона серія" проїхала по всій Європі і висить у музеях.

У Нью-Йорку йшов у Гарлемі з апаратом на грудях. На переході здоровий чорний чоловік вдарив мене кулачищем по морді – ні з того, ні з сього. Це залишилось найсильнішим враженням про Америку.

ніколи не вживаю слова "любов", "улюблене". Для мене важливіше не любов, а радість.