Уже програли

Ми вже програли цей процес. Причому "ми" в цьому випадку означає нас усіх скопом. Не суд у місті Донецьк, не наше правосуддя, не державу — а всіх. Бо за таким як справа Савченко судять про народ і країну в цілому. Не розрізняючи — президент, уряд, судді чи звичайні громадяни. Після таких справ на нас позирають скоса, коли приїжджаємо в іншу країну. І демонстративно не хочуть спілкуватися російською, навіть якщо добре знають мову. Бо репутація країни заплямовує кожного, хто має в кишені її паспорт. Саме після таких справ, як справа Надії Савченко.

Зараз уже не знайти, якому бовдурові спала на думку чудова, здавалося б, ідея — спіймати хохла, видати його за диверсанта й шпигуна і посадити за ґрати. Вже не з'ясуєш, хто додумався посадити за ґрати саме жінку. Напевно, ця людина чи люди гадали, що з нею легше буде справитися. Але жінки бувають міцніші за чоловіків. Чи ж нам цього не знати! І вигадавши це, вони не розуміли, що опиняються у вразливому і навіть дурнуватому становищі.

Жінка заздалегідь має перевагу — бо вона жінка, її швидше зрозуміють і пожаліють. Вона нібито слабка, і коли на неї з усіх боків нападають мужики — їй більше поспівчувають, ніж чоловікові. Тож ті, хто це затіяв, з самого початку вели гру без козирів. Вигадали справу, вигадали злочинця, зробили ним жінку. Та я не розумію іншого. Відкрийте будь-які правила — там одразу побачите абзац "мета гри". Забити гол, набрати стільки-то балів, заробити стільки-то грошей. Яка мета цієї гри? Справді довести провину людини, яка не скоювала злочину — неможливо. Виторгувати для нас щось у Європи чи в України? Та що тут наторгуєш? Давно могли обміняти Савченко на наших солдатів, які потрапили в полон. Але своїх солдатів Росія зрадила і кинула. Плюнула їм в обличчя і вдає, що вперше бачить.

Ніхто й ніколи у світі не визнає обвинувального вироку Савченко. А якщо вона, не дай Боже, помре у в'язниці, від такої ганьби нам ніколи не відмитися. Наша влада й президент, звісно, хлопці неприємні. Почати війну — можуть, посадити в тюрму ні за що — теж здатні. Але публічно знищити людину на очах усього світу — це занадто. Вони все-таки не шкуродери. Їм би тепер розіграти милосердя, знайти якийсь найменш ганебний вихід із ситуації. Але чи то гордість не дозволяє, чи все вже зайшло настільки далеко, що повернути голоблі вони не можуть. І тепер здається, що вирішальною стає не воля великого начальства, а міцність здоров'я цієї жінки. Дух її виявився міцнішим, ніж у них усіх.