Нардеп із Тернопільщини Олег Барна, брат тамтешнього губернатора, не з великого розуму, а явно з того, що щось помішалося в голові, якось бовкнув: "Умерти за президента — то є честь для простих українців".
Ніхто в душу другому не влізе, я теж не збираюся щось там шукати в ній в Олега Степановича, але вона в нього таки більшовицька. Навіть сталіністська. Бо з часів війни, яка називалася Великою Вітчизняною, а нині декомунізована в Другу світову, нікому на думку не спадало закликати загинути за Родіну, за Сталіна чи якогось там вождя. За Вітчизну — так, за рідну землю, за батьків і дітей — так. А ось про смерть за вождів, як би їх не називали — генсеками чи президентами, говорити ніхто не наважувався.
Барна тут першопрохідник, чи, як казав один із полтавських дотепників, "первопроходимец". І не важливо вже, чи то потьмарення на нього найшло, чи з глибин свідомості зринуло, але, може, й ненароком він висловив те, що суспільству хотіла б нав'язати влада сучасних мародерів. І вже не хочеться згадувати, як той же Барна стягав із трибуни Яценюка як борець нібито з мародерством. Чоловік розвернувся на всі 180, а то й 360 градусів у бік вождівства феодально-рабовласницького штибу.
Барна, звісно, політична дрібнота. Однак він висловив те, що за верстову думку-дорогу має в голові правляча орда, яка послала народ раків годувати і жадає, щоб той люд не піднявся з мулу та не шугнув на неї, як на піших кіннота. Основний фінансовий документ держави, який підписує президент, — державний бюджет асигнує на закупівлю і постачання ліків від хвороб, які дають найвищу смертність в Україні, від 20 до 30, зрідка 40 і 50 відсотків до потреби. А для лікування українців від хвороб, які не піддаються зціленню в країні, коштів заледве вистачає на чотири місяці. І прості українці вмирають із вини президента, якому довірили свою долю за обіцяні ним реформи і життя по-новому. Щороку вимирає населення одного обласного центру — такого, як Тернопіль.
У цій ситуації вимагати від українців ще й за честь умирати за президента, іти під зелену муравку — Еверест підлості й нахабства.
А робиться все ж так, щоб або йшли з торбою, або йшли з життя. Головні "реформи" від президента — не як економіку підняти і народові дати роботу й заробіток, а як підвести під пень кашляти, забити памороки і — пішли наші вгору, по два на вірьовку. Пенсійна та медична реформи — саме такі, що на вірьовку ведуть. Мені не треба шукати кістку в молоці й із пальців приклади виколупувати, ви самі живете в цьому мороці.
Пустити державу на хух, дати народові ускочити в море злиднів вище халяв, ще й пишатися при цьому, як кобила до будяка, при тому, що слово "реформа" сприймається як віл, запряжений у карету, — за такий ідіотизм не почубеньків треба дати, а гнати з хати як забрід-вовків. Це ж не те, що руки не туди стоять, — вони просто крадуть. І таким не скажеш — озирайся на задні колеса, бо їхні гіперлупи коліс не мають, а тільки велику калитку, в яку з тебе й з мертвого знімуть свитину заради своїх мільярдів.
Наш президент, хто пам'ятає минулу виборчу кампанію і хто уважно спостерігає нинішню, виступає завжди як Сахар Медович, а діє як Хрін Редькович. Життя по-новому, як каже нинішній сленг — у реалі, це — посади на лопату та винеси за хату. Тобто рябої кобили сон. Навіть якщо взяти бюджетне (тобто ним підписане) зобов'язання скоротити (що нереально) інфляцію до 7,3 відсотка і приростити вал до 5 відсотків, то вже тут закладено умертвіння живого. А якщо згадати ще базу "зростання", то це те, про що писав наш пророк Тарас: "Над головою вже трясе косою смерть". А життя ж вільне! Як у собаки на прив'язі без хазяїна в домі. Тут не скажеш навіть, що такий президент ні грач, ні помагач. Він — творець. Але творець чого? Життя по-новому під орудою смерті?
Український народ — великомученик із давніх-давен. Однак потроху вибивався в люди і дав світові своїх геніїв. Із приходом до влади великих грошових мішків повернулося й народне мучеництво. Воно ж правда, що без грошини, як без одежини, але вони ж, гроші, біду роблять найбільшу, якщо вони не в тих руках. Із золотом, як із вогнем — і тепло, і небезпечно. Із приходом до керма команди Порошенка великомучеництво українського народу набуло нечуваних масштабів. Калитки олігархів та їхньої челяді, включно з президентською, аж пухнуть від грошви, а капшуки і гаманці посполитих уже й вітер покинув. Воно б, якби в правлячої раті душа боліла за державу і народ, настав час подумати, а яка ж їхня доля, того народу і тієї держави. Але — чи душі нема, чи ума, чи думають розумом, як дохле теля хвостом, прирікають людей або на муки, або на повстання. А з ким і проти кого повставати — ось питання, де все ніби ясно й нічого не видно. Бо ж підсумок двох революцій — відкіль тікали, туди й упали.
Зрозуміло, як Божий день: помирати одній людині чи цілому народу за президента — це примара з часів Торквемади чи Сталіна. І навіть ставити так питання сьогодні — серйозна проблема для психіатрів. Якби практика правлячої нині команди не давала підстав для тривоги, про це навіть заїкатися було б гріх. Феодалізм умер, але вождизм живе, як і за почилих у бозі феодалів.
І для воскресіння України це така ж небезпека, як і реанімація сталінщини. Політичний клас має усвідомити цю небезпеку. Кохатися з нею, як сухій вербі з чортом — дорога в нікуди. Вождизм і його метастази нищать націю та її долю. Відлучивши олігархат від державної цицьки, політичний клас має висунути до керма моральних авторитетів і міцних господарників без авторитарних замашок та жадібності до грошей і благ. Ідеалізм, скажете? А дивіться, що ця жадібність робить із луценками і ющенками. Вам уроків їхнього переродження і перекинчицтва мало? Жадоба будь-чого, і влади найперше, як і любов — не короста, не вигоїш спроста. Україна цього добре наїлася досхочу, виригує та ніяк не здихається. Відповідальність політичного класу на прийдешніх виборах значною мірою буде визначатися й тим, як він позбувається цієї недуги. Ми вже поплатилися за неї дорогою ціною — втратою мільйонів братів і сестер, загарбанням наших країв і територій. Танцювати під забаганки барн та їхніх господарів — годі. Ми не телята на припоні й не пилипи в кукурудзі. Ми — народ, ми — нація, ми і є держава, ми — а не президент чи міністри. Ми вирішуємо свою долю — і за кого радіти, і за кого вмирати. На цьому стоїмо, на цьому і вистоїмо.
3 
35413
Коментарі