Чергові позачергові парламентські вибори видаються неминучими. У чомусь політичні партії реагують на таку перспективу по-різному, а в дечому однаково.
Різною є реакція на вибори. Найбільше запанікував БЮТ — мабуть, Юлія Тимошенко переграла саму себе. Для неї цей бій може стати вирішальним у кар"єрі: ще раз прем"єр-міністром лідерка БЮТу навряд чи стане. Натомість у виграші Віктор Янукович. А Віктор Ющенко вирішив ставити не на більшість у Верховній Раді, а на її нейтралізацію, може, навіть дискредитацію — благо, парламент на це ведеться. Президент матиме синицю у жмені: малу, проте свою фракцію, а не солянку із недовирослих і вже передчасно постарілих вождів малих партій. Своєрідну золоту акцію, володіючи якою та опираючись на президентство, Ющенко хоче зіграти свою велику гру.
Проте в дечому іншому всі партії та їхні лідери однакові. Вони створили в Україні таку політичну систему, в якій їм насправді затишно. Ці війни всіх проти всіх є бурями в склянці української політики. Вони не стосуються життя поза Верховною Радою, урядом та Секретаріатом президента або ж обслуговуючої їх інфраструктури — Конституційного, Вищого апеляційного судів тощо.
За межами цього їхнього світу є країна, в якій живе народ. Саме його, а не дострокових виборів, найбільше бояться можновладці: бо ж він може поламати ці їхні ігрища в пісочницях парламенту, уряду та секретаріату. Тому й роблять багато політичного галасу, щоб приховати головне завдання — не допустити народ до вирішення своєї долі. Всіма силами усувають його від прямого вибору своїх представників до Верховної Ради, а відтак і до інших гілок влади. Можна передбачити, що майбутні дострокові вибори мало що змінять. Майже тим самим буде набір політичних сил у парламенті, та й їхній персональний склад. Тому всі політичні лідери вперто мовчать про головне — конче потрібну зміну виборчого закону, що може хоч якось розірвати українське зачароване коло. А то ми не лише постійно потрапляємо у "бермудський трикутник" Ющенко-Тимошенко-Янукович, але й у театр із до нудоти набридлими парсунами, яким уже давно місце на політичному цвинтарі. Та жирними котами, які платять за свої місця у прохідних списках партій грубі гроші.
Цього не було б, якби запровадили відкриті партійні виборчі списки — коли формувати їх могтиме безпосередньо виборець. Саме люди визначали б рейтинг того чи іншого політика й, відповідно, його місце в списку. Така виборча система працює у багатьох європейських державах.
Куди поділися Андрій Шевченко, Григорій Немиря чи Володимир Полохало?
За нинішньої ситуації політичні лідери мають повне й неподільне право формувати списки майже одноосібно. Звісно, все це прикривається закритими, як-от у БЮТі, чи відкритими, як було у "Нашої України", партійними з"їздами. Однак то лише димова завіса. Політичні лідери давно перетворилися на директорів партій і керують ними, як приватними фірмами. Вони все більше "приватизовують" політичні проекти. Ну хто пам"ятає партію "Батьківщина", якою керує Юлія Володимирівна? Є Блок Юлії Тимошенко! Маємо і Блок Литвина. Буде Блок Віктора Ющенка. Жодної ідеології — чистий вождізм.
Не дивно, що навіть на пряме запитання у телеефірі, на відкрите знущання вони вдають, що цього не чують. Починають щось молоти про торішній сніг — аби уникнути відповіді, чому так бояться безпосередньо стати перед виборцями. Хоча й без їхньої відповіді все зрозуміло. По-перше, в цьому разі більшості теперішніх "народних обранців" не бачити місця у парламенті, як своїх вух. По-друге, тільки продаючи місця у виборчих списках, "директори партій" правлячого тріумвірату і можуть фінансово забезпечити вибори для своїх політичних сил. По-третє, навіщо тим директорам якась партійна демократія — депутати-кнопкодави повністю повинні залежати від шефа чи шефині.
Першою всі переваги такої політичної системи усвідомила і на всі сто відсотків використала Тимошенко. Куди поділися такі блискучі інтелектуали й незалежні люди, як Андрій Шевченко, Григорій Немиря чи Володимир Полохало? Вони під ковпаком. Зрештою у подібних надцентралізованих структурах вільнодумство недоречне. Однак чи цього ми добивалися, зокрема й на майже забутому Майдані? Однак для лідерів — це найкращий стан з усіх можливих. Їхнім завданням є зберегти таку політичну систему якомога довше.
Ми маємо справу зі змовою політичних кланів усіх мастей. Вони бояться народу і його вибору. Он як кинулися понижувати обов"язковий відсоток явки людей на майбутнє дійство, де мають обрати саме їх — а кого ж іще? Бо ж розуміють: не маючи вибору й обираючи невідомо кого, народ не прийде, чим і засвідчить своє ставлення до вождів.
1 
1
Коментарі
4