"У сучасній Україні майже ніколи не реалізуються найгірші сценарії — реалізуються сценарії найближчі до найгірших"

Українське суспільство майже два роки живе в стані стресу: Майдан, анексія Криму, війна на Донбасі. В таких умовах варто приймати Конституцію, що мала би працювати десятиліття?

— Тут треба виходити з логіки реформ, а не настроїв населення, — каже історик Ярослав Грицак, 55 років. — Ситуація змінюватиметься і не конче в кращий бік — це неминуче. А зміни треба все-таки впроваджувати. Потрібна сильна влада, яка їх реалізовуватиме і відповідатиме за них.

Один із недоліків влади — не тільки затягування реформ. Гірше, що вона не може донести до людей суть того, що хоче робити. Цим породжує недовіру до себе. Економічні реформи не підуть, доки не проведемо політичні. А це означає перехід країни до відкритого доступу — коли посади даються за фаховими заслугами, а не за партійну лояльність чи близькість до тіла. Поки що ж в нас все проходить у режимі закритого доступу.

Після Майдану люди були готові жертвувати на якийсь час добробутом заради реформ. Зараз уже цього немає. Влада втратила вікно можливостей. Терпець критичної кількості людей вривається.

Як часто варто змінювати Основний закон?

— Якомога рідше. Хіба якщо для цього назріє нагальна потреба. Я такої потреби поки що не бачу. Кожна спроба переробити Конституцію в кулуарному режимі викликатиме в кращому разі недовіру, в гіршому — повторення заворушень зі смертями під Верховною Радою.

Зараз немає єдності щодо основних положень нової Конституції ні в суспільстві, ні серед політиків. Чи варто наполягати на її якнайскорішому ухваленні?

— Варіанти такі страшні, що часом навіть не хочеться говорити вголос. Я не заперечую можливості третього Майдану, який рознесе країну. Хоча надіюся, що цього таки не станеться. У сучасній Україні майже ніколи не реалізуються найгірші сценарії — реалізуються найближчі до найгірших. Таким може стати повторення 2010 року. Тоді прийшли "регіонали", а зараз по новій невдачі реформ матимемо їхній реванш в особі "Опозиційного блоку".

Серед тих, хто розробляв зміни до Конституції, не було представників суспільства — людей, яким громадяни довіряють і які відзвітували б про зроблене. Все знову вирішують політики?

— Так. Якби був відкритий режим, все б робили публічно і вирішальний голос мали б фахівці. Натомість робилося закрито і політиками. А розплачується за це вся країна.

Якою має бути форма обговорення змін?

— Мало би бути щось на зразок Конституційної асамблеї. Але для того треба, щоб Україна пройшла через перезавантаження. Зміни треба конституалізувати. Цього немає.

Захід наполягає на необхідності змінити українську Конституцію. Зараз президент може використати як аргумент не поспішати те, що пролилася кров?

— Може. Хоча у світлі того, що сталося, краще ним було б скористатися до 31 серпня, а не після.

Якщо візьмемо паузу, за який час варто було б повернутися до обговорення конституційних змін?

— Ми ставимо воза попереду коня. Мусимо спочаткку перезавантажити країну. Аби це сталося, до влади мають прийти нові партії. Вони ще не виникли. Майдан не зміг їх народити. Залишилися політичні сили, які називаються по-­новому, але належать до старого типу. Для народження якісно нових потрібен час. Коли вони прийдуть до влади, тоді й почнеться справжнє політичне перезавантаження. Надіюся, що це не за горами. Адже сучасні партії навряд чи житимуть довго. Політична сцена України буде далі переверстуватися. Серед парламентських я бачу тільки одну партію нового типу. Це "Самопоміч", яка проголосила праймериз (відкритий відбір кандидатів. — "ГПУ"). А це і є елемент відкритого доступу.

Але на таку велику країну, як Україна, одної партії такого типу виразно замало. Мають бути бодай дві-три. Якщо вони прийдуть до влади на чергових виборах, можна буде вертатися до питання Конституції — і навіть до нових символів Української держави. Скажімо, замість 24 серпня — 1 грудня, коли українці свідомо зробили свій вибір на користь незалежності. Це буде нова республіка, як це було у Франції чи Польщі. Там була перша, друга та інші республіки. У нас може стати четверта. Перша — за часів УНР, друга — Українська РСР, третя — незалежна, але з диким капіталізмом, який прийшов на місце дикого комунізму: формація змінилася, дикість лишилася. Ми повинні з такою республікою розпрощатися.

Якою має бути форма правління?

— Не мені це вирішувати. Але є загаль­на тенденція. За винятком ­Сполучених Штатів Америки, сильно президентська форма рідко коли вела до ­стабільності. Спроби впроваджувати її в країнах, які реформуються, викликали великі політичні кризи. Подивімося навіть на приклад сусідньої Польщі, де реформи вдалися — але політично її лихоманить.

Парламентська держава набагато стабільніша. Це не означатиме, що президента взагалі не має бути. Але він виконує скоріше представницьку роль. На нього вибирають морального авторитета, який, у разі потреби, може бути третейським суддею.

Що це означатиме для України?

— Коли влада падатиме на коаліцію та уряд, градус змагання ставатиме значно вищий. Змагаючись між собою, партії будуть у кращій спортивній формі. Адже ціна перемоги буде дуже велика.

Україна показує, що сильна вертикальна влада тут є проблематичною. Всякі спроби перебрати повноваження в одні руки за російським чи білоруським сценарієм кінчаються провалом. Приклад Януковича є найсвіжішим і найпереконливішим. У критичні моменти, як от у 1989–1991-му, у ­2004-му чи у 2013–2014 роках, суспільство виявляється сильнішим і кращим за державу. Біда, однак, що суспільство не може закріпити свій контроль над державою. А тому дає можливість владі псуватися.

2010-го Конституцію поміняли під Януковича

Перші п'ять років незалежна Україна жила за полатаною радянською Конституцією. Нарешті в ніч із 27 на 28 червня ­1996-го Верховна Рада прийняла Основ­ний закон.

У квітні 2000-го, через п'ять місяців після обрання на другий термін, президент Леонід Кучма ініціював проведення загальнонаціонального референдуму щодо внесення змін до Конституції. Хотів збільшити свої повноваження: отримати можливість розпускати Верховну Раду, позбавити народних депутатів недоторканності, зменшити їхню кількість. Більшість українців погодилися з пропозиціями Кучми. Але їх мали підтримати ще й 300 нардепів. Потрібної кількості голосів не знайшлося.

2003 року Кучма намагався провести конституційну реформу. А саме: послабити владу президента й передати парламенту право формувати уряд. Прем'єром мав стати Леонід Данилович. Тоді ж Конституційний суд ухвалив рішення, що Кучма може втретє балотуватися в президенти. Мовляв, першого разу обирався за старою ­Конституцією, тож його можна не рахувати.

23 листопада 2004 року Центрвиборчком оголосив переможцем президентських виборів Віктора Януковича. Почалася помаранчева революція. Як вихід із ситуації — призначили третій тур виборів глави держави, у якому переміг Віктор Ющенко, і змінили Конституцію. Україна стала парламентсько-президентською республікою.

2010 року, після перемоги Віктора Януковича на виборах президента, Конституційний суд повернув Основний закон зразка 1996 року. Глава держави отримав повноваження, на які його не обирали. Це стало однією з причин другого Майдану.

×