Стерв'ятники кружляють над країною — вишукують свою улюблену падаль. Нас вишукують. Бо вважають нас падаллю.
Нас можна зібрати на Майдані й почати відстрілювати. А потім — спиляти всі дерева й перефарбувати ліхтарі: прибрати місце злочину. Можна змінити двох генпрокурорів, призначити третього — балакуна-невігласа — й остаточно поховати справу про масове вбивство.
Можна здати ворогу Крим і розказувати, що найважливіше в умовах агресії — не піддаватися на провокації. А коли запалахкотить війна — зібрати добровольців і відправити їх у два котли. Можна залишити найкращих воїнів у Донецькому аеропорту і спостерігати, як їх убивають. А потім сказати: ми пишаємося подвигом!
Можна домовитися із колаборантом Ахметовим і професійним зрадником Медведчуком — і гнати з окупованих територій вугілля, назвавши схему по-європейськи: "Роттердам+". Вугілля перетворюється на гроші, гроші — на російську зброю, зброя — на загиблих і скалічених українців. І все це називається "мирне врегулювання конфлікту на Донбасі".
А тепер ми позираємо на рік виборів і сподіваємося на краще. А чому, власне, вважаємо, що 2019-й стане роком змін? Чому думаємо, що зуміємо підтримати кандидата, який задушить спрута корупції, створить позитивний інвестиційний клімат, посилить армію? Які наші попередні вчинки дають підстави вважати, що ми підтримаємо кандидата, який відображатиме інтереси народу, а не олігархів?
Наші надії базуються на розчаруванні, безсиллі й апатії. Ми наче євреї у вавилонському полоні. Наше сьогодення — рабство, наше майбутнє — рабство. Єдина надія — Месія. От прийде, визволить усіх стражденних, покарає всіх ворогів і знову сяятиме слава Єрусалиму.
Та в надії на Месію є більше прагматизму, аніж у наших сподіваннях на 2019 рік.
Озирнімося на не таке вже й далеке минуле.
17 жовтня 2017 року: маніфестація під Верховною Радою. Вимоги: негайне створення антикорупційних органів, скасування депутатської недоторканності, прийняття законодавства про імпічмент і нового виборчого.
Організатори — Сергій Лещенко, Мустафа Найєм, Міхеіл Саакашвілі, Віктор Чумак та інші. Особливість акції була в тому, що вістря її спрямовували не "проти", а "за": за радикальну реформу політичної системи.
І які результати? Прийшла жменя людей. Ви всі, хто нині лементує про зміну політичної системи, де ви були? Вам не подобався Лещенко, Найєм, Саакашвілі? Ви поставили власні антипатії вище інтересів країни, її і свого майбутнього. Акція провалилася. Бо в Києві не знайшлися 50 тисяч осіб, які зрозуміли б її суть, і знайшли б у собі сили відірвати зад від канапи.
18 лютого й 18 березня: події на Михайлівській площі та Майдані. Саакашвілі вже не було в Україні. Акції проводили, здебільшого, силами його партії. 18 лютого зібралися майже 30 тисяч, 18 березня — лише п'ять. Протестний рух пішов на спад.
Так, в організації акцій був принциповий глюк — не можна збиратися на Майдані лише для того, аби збиратися. І вимога ухвалення закону про імпічмент застаріла. Треба було вимагати не закону про імпічмент, а негайного імпічменту, базуючись на прямих нормах Конституції. Минулого не змінити. Питання тільки: ті 84 відсотки громадян, які вважають, що країна рухається в неправильному напрямкові, чому ви не вийшли на площу і не сказали своє слово?
З вересня розпочнеться новий політичний сезон. А ще — сезон політичних маніпуляцій.
Юлія Тимошенко вже репетирує фразу "Україно моя, ми ж твої діти". Бойко і Рабінович — "Нам нужен мир любой ценой". Порошенко розповідатиме, що його пафос нічого-нероблення — це вершина політичної мудрості. А телеканали переконуватимуть, що насправді ми живемо краще, аніж здається.
Нас знову заженуть до лабіринту, де ми знаємо кожен закуток: праворуч — загроза правого радикалізму, ліворуч — популізм і шаріковщина: "взять всё и поделить". Крок назад — повномасштабна війна з Росією, вперед — "підступні плани сіоністів". Людям підсовують фальшиві цілі: ось ваші вороги, які винні в негараздах, — євреї та роми. Нас, українських громадян, ділять за етнічним походженням, мовою, релігійними переконаннями. Роблять усе, щоб ми не об'єдналися проти спільного ворога — олігархії. І в цій ситуації залишається — провалитися на місці. Але й це проблематично. Бо дно, на яке вже опустилася Україна, сумірне з проваллям 1990-х.
Тоді в нас був Чорновіл, якому не вірили, якого оббріхували, і за яким згодом шкодували. Зараз демократичні сили не мають очевидного лідера. Пропоную і далі, згідно з національною традицією, ганити кожного, хто намагається витягнути нас із трясовиння. А хто перший із них сконає, того оголосимо мучеником і національним героєм.
Вибори 2019 року нічого доброго країні не принесуть. Бо жоден кандидат, здатний зламати наявну політичну систему, не переможе. Юлія Тимошенко і Юрій Бойко — це така сама катастрофа, як і Петро Порошенко.
Є сподівання на Анатолія Гриценка. Його рейтинг базується на чіткій і зрозумілій позиції, висловленій від дня російської агресії. Однак, чи матиме Гриценко й надалі можливість звертатися до широкої аудиторії? Є сумніви. Також — щодо організаційного потенціалу його політсили. Питанням є й те, чи зможуть демократичні сили висунути єдиного кандидата.
Наступні вибори — це протиборство кандидата, який повинен зламати олігархічну машину, і, власне, олігархічної машини. А в боротьбі людини та машини завжди перемагає остання. І того я з гіркотою згадую 17 жовтня і 18 лютого. Бо єдина опора кандидата від демократичних сил — це народ. Тільки наша колективна здатність мислити історично, наша готовність протистояти системі є передумовою перемоги. Але минулий рік засвідчив безпорадність суспільства.
Ми йдемо до протистояння, яке неминуче виллється в масові вуличні акції. Бо тільки новий Майдан є надією.
Вже з вересня треба починати протести проти кожного порушення громадянських прав, проти кожного акту адміністративного свавілля, прояву корупції, будь-якого натяку на нерівність у передвиборній кампанії. Потрібно формувати громадський контроль за доступом кандидатів до засобів масової інформації і виходити на вулицю — проти засилля кремлівської пропаганди й олігархічних маніпуляцій. У березні протестувати буде запізно. Боротьбу треба розпочинати вже з вересня, а підготовку до неї — вже зараз.
І, до речі, Месія уже приходив. Але люди повелися з ним не найкращим чином. Тож надія лише на нас самих. Восени зустрінемося на барикадах.
3 
1
Коментарі