"Що можна говорити про Мороза, який все життя був у обкомах?"

 

Культуролог Вадим Скуратівський, 65 років, вважає, що Україна проходить етап розвитку, який країни Західної Європи пройшли ще в ХІХ столітті.

Що з точки зору історії відбувається нині в Україні?

— Україна переживає те, що пройшла західноєвропейська цивілізація у ХІХ столітті.

На Заході тоді всім заволодівав великий капітал. А поряд була величезна людська маса, яка прагнула жити краще, тобто стати середнім класом. Були й робітники, які хотіли більш-менш переконливо існувати.

Французьку революцію 1830-го облаштували тогочасні "оранжеві" — дрібна буржуазія й частина пролетаріату. Вони сподівалися отримати щось після цього. Але не отримали нічого, а країна опинилася в руках гіпербанкірів. Тому 1848 року олігархічний устрій був повалений. Цього разу щось отримала дрібна буржуазія. Пролетаріатові знову нічого не дісталося, що й призвело до Паризької комуни 1871-го.

І лише під кінець ХІХ століття у Франції з"явилося загальне розуміння того, що великий капітал повинен знайти спільну мову з середнім класом, а то й із пролетаріатом. Остаточно ж суспільна злагода настала лише в 1930-х роках, коли до влади прийшов ліво-ліберальний Народний фронт.

Як це все повторюється в нас?

— Від перших років незалежності ми вважали події в країні похідним від діяльності політичних персон. Але на глобальні тенденції уваги не звертали. І тепер за це розплачуємося. Режим Кравчука облаштовував лише верхні ешелони української бюрократії. За часів Кучми виник великий капітал. Бо якою б зношеною не була радянська інфраструктура південно-східної України — це один з найсильніших фрагментів індустріальної цивілізації планети. Протягом цілого століття платив данину так званому центрові й раптом опинився сам на сам з величезними сумами грошей. Почалося нагромадження капіталу.

Тамтешній пролетаріат і ті прошарки, які можуть визначитися як середній клас, перебувають у стані радянської інерції — підкорення своєму начальству. Великий капітал швидко знайшов спільну мову з партгоспноменклатурою. Крім того, поряд Росія, яка поставила на наших олігархів.

Що ж повинне зробити керівництво країни?

— Насамперед підтримати середній клас, чого зроблено не було. Починаючи з серпня 1991 року, українське керівництво лише дратувало народ своєю риторикою про те, що все буде добре. Ми опинилися в ситуації лютого 1848-го у Франції. З одного боку — ультраолігархи, які успішно їли загальнонаціональний продукт і ні з ким не хотіли ділитися. З другого — мільйони людей, які бажали більш-менш пристойно жити. Зрозуміло, що це мало скінчитися 2004-го, і перемогою "помаранчевих".

Але після красивих мітингів і промов повинна була початися конкретна робота для людей. Великий капітал не тільки не хоче цього робити, а й не розуміє. З іншого боку, наш президент і його адміністрація теж не можуть нічого зробити — адже має місце постійний саботаж нормального соціального розвитку від олігархів.

Чи довго так триватиме?

— Це може скінчитися дуже важкою економічною й загальнодержавною кризою. І тут виникає зваба піночетівського жесту. Як з одного, так і з іншого боку. У когось можуть не витримати нерви. А це так само небезпечно, як і нинішня дурна диктатура великого капіталу.

Чи природна коаліція олігархів з комуністами і соціалістами?

— Це справді національна трагедія! Бо в людей найманої праці мають бути свої партії, так звані ліві — комуністична, соціалістична, соціал-демократична... Так завжди було на Заході. Різне можна говорити про тамтешніх комуністів, але після того, як скінчилися їхні сталінські галюцинації, вони наполегливо працювали на пролетарів і патронували високоякісній інтелігенції.

А що трапилося з нашими комуністами і соціалістами? Я мав надію на їхню еволюцію ще з 1991 року. Та переконався, що вони не здатні до цього. Йдеться не про масовий склад цих партій (якого, можливо, й немає), а про лідерів. Що можна говорити про Мороза, який все життя був у обкомах? Чого можна від нього чекати, крім політичних інтриг?

Про Симоненка найкраще сказав президент: "Я не пам"ятаю, щоб ви колись опікувалися стабільністю в цій країні".

Трагедія для України в тому, що ліве місце порожнє. А раз нема справжніх лівих, то там сидять Мороз, який і облаштував цю дурну кризу, і Симоненко — суміш застарілої догми і цинічного кар"єризму.

На Заході, крім політичних партій, і профспілки відіграють велику роль...

— Звичайно, має бути інтенсивний профспілковий рух. У тій же Італії чи Франції ліві пішли до профспілок. Це величезна структура людей найманої праці — чи то індустріальних робітників, чи акторів. А у нас нема таких традицій. У романовській Росії на профспілки бюрократія дивилася як на явище, яке треба негайно до нігтя... А з 1921 року вони були "школою комунізму".

Ми на шляху до Європи, але як повторюємо помилки Заходу! У США наприкінці ХІХ століття вища адміністрація почала приборкувати багатіїв. Прийняли так звані антитрастівські закони. Тогочасні ахметови в них теж рішуче все захоплювали. Але з"явилися юридичні перепони проти абсолютної монополізації життя.

В Америці ліві партії були доволі слабкими й ексцентричними. А от профспілки — потужними. Для робітничого класу вони зробили багато. Причому ніколи не намагалися змінити політичний устрій.

Непрофесійність керівництва — єдина найбільша завада поступу держави?

— Ні. За радянських часів наше начальство привчилося грюкати кулаком по столу. А отримавши шалені капітали, хоче так само грюкати для їх примноження. Згадаймо риторику Януковича 2004-го: "Всё будет Донбасс!". Це хамський радянський стиль. Поєднання капіталу і стуку радянського п"ястука — це і є наша історія останніх 16 років.

Подивіться на поведінку наших поліцаїв — міліціонерів і слідчих. Річ не лише в тім, що п"яний міліціонер збив трьох діток на Волині. Стилістика їхнього життя — від радянського енкаведиста-кагебіста, який вважав себе господарем світу. А скільки таких серед депутатів!

Крім того, люди слабкі. Скажімо, син Чорновола в тій самій компанії. Того Чорновола, який пройшов через страшне радянське пекло. За цим стоїть якась особлива радянська інерція, де намішано всього: і удар поліційного кулака, і безперестанна зрада...

Ющенко та його оточення — такі ж чи інші?

— Трохи інші. Але теж навчаються стукати кулаком по столу, і, відверто кажучи, я боюся, щоб вони завтра не грюкнули... Бо за всіх обставин парламентсько-президентську модель, домовленість між класами, між політичними силами — хай навіть на рівні риторики — треба зберегти. Інакше буде те, що трапилося в Європі в 30-ті роки від Балтії до Балкан. Усі починали з красивої ліберальної риторики, а закінчили фашистськими і напівфашистськими режимами. А потім прийшли Гітлер і Сталін і їх поділили.

Треба, щоб команда Ющенка була посередині між доброю політичною волею та звабою сказати якось уранці, що введено надзвичайний стан. У перші кілька хвилин нам буде приємно, коли ми уявимо обличчя всієї тієї синьо-білої, червоно-рожевої компанії. А потім настане чилійський варіант.

×