Російська Федерація намагається показати світу, що повернула собі статус наддержави. Для цього влізла в конфлікти в Україні, Сирії і Лівії. Однак ресурсів на тривалі не має. Прагнення виглядати наддержавою — не єдина причина агресії Кремля. Путін прикриває катастрофічну економічну та соціальну ситуацію для більшості свого населення, особливо в глибинці.
Конфлікти, що створює Росія, видаються хаотичними, розрізненими і непередбачуваними. Проте такими не є. Зовнішня політика Кремля в Євразії за останні два десятиліття націлена на імперське домінування над слабшими країнами і націями. Не всі зусилля Москви є відверто військовими. В Центральній Азії і на Південному Кавказі вона використовує тонші методи. Так примусила чи заманила частину пострадянських держав приєднатися до двох своїх регіональних організацій — Євразійського економічного союзу та Організації договору про колективну безпеку. Війна стала важелем заганяння в них і України.
Москва затіяла з Україною "гру на виснаження", сподіваючись, що народ не витримає пресингу гібридної війни і сам шукатиме шляхи капітуляції. Кремль має дві основні стратегічні цілі: повернути повний контроль над колишнім радянським простором і підвищити значення Росії у світовій політиці. І якщо на українському полі бою не вдається досягти бажаних результатів, то на міжнародній арені Москва таки підштовхнула західних опонентів до безкінечних переговорів щодо долі окупованої частини Донбасу.
Сьогоднішня Росія — це потяг без гальмівної системи. Це проблема не тільки українців, а й Європи та західної цивілізації. Вона стала загрозою глобальній безпеці. Вона прагне підірвати перспективи демократичного майбутнього у світі.
Комплекс політичної неповноцінності Путін і його оточення намагаються компенсувати агресивністю щодо зовнішнього світу. Після століть самодержавного управління і понад 70 років кривавого комуністичного експерименту в нинішні часи росіяни наочно продемонстрували, що не здатні на самоврядування. Але не всі європейці хочуть зрозуміти, що нинішній президент Росії настільки ж небезпечний для своєї країни та міжнародної спільноти, як свого часу Сталін.
Путін знає, що перемогти в новій холодній війні не має жодних шансів. Якби не продаж до Європи газу та нафти, Росії давно вже не було б чим фінансувати свою геополітичну аферу. Використовуючи помилки Заходу, довіру та прихильність певних політиків, він випробовує демократичні країни на міцність і розвиває інфраструктуру для підтримки перевірених десятиліттями маніпуляцій у стилі КДБ у колишній Німецькій Демократичній Республіці, розширивши їх до міжнародного масштабу.
Стан повної невизначеності, неможливість альтернативного вибору та внутрішня недовіра одне до одного, які насаджувалися в організаціях, на підприємствах і східнонімецьких сім'ях, тепер Росія перенесла на глобальний рівень. Населення держав, які Москва вважає недружніми до себе, заманюється в "дзеркальний лабіринт дезінформації". Це потрібно, щоб громадяни цих країн зневірилися в правильності дій своєї влади. А потім цю недовіру перенесли на майбутні вибори.
Хоча Путін вже втрачає колишню довіру, Росію й далі спроможний об'єднувати образ зовнішнього ворога — України і Заходу. Його методично та цілеспрямовано насаджують кремлівські засоби масової інформації. Проте найбільшою мішенню імперської пропаганди й армії тролів стала Україна, яку вони вже не перший рік штовхають до дефолту та розпаду.
Путін грає свою підривну гру так старанно, що починає забувати про колосальні внутрішні проблеми. Для нього головне — посіяти розбрат і непорозуміння серед країн-членів Євросоюзу і НАТО, підтримувати Угорщину і Туреччину в їхніх намаганнях зіграти самостійну гру з Росією, будучи членами Північноатлантичного альянсу.
Цілком очевидно, що ділові, економічні, наукові та культурні зв'язки з РФ мають бути обмеженими до мінімуму. Москва не повинна мати доступу до модерної західної технічної інформації, бо може використати її для своїх військових цілей. Керована два десятиліття диктатором РФ має бути ізольована, доки не навчиться співіснувати з іншими державами. І головне — потрібно не лише ізолювати Росію, а й навчитися жити без неї.
Це стосується не тільки України, але і Заходу. Як показав увесь попередній історичний досвід, Росія ніколи не дотримуватиметься його цінностей і норм. Це імперія. Вся її історія тримається тільки на брехні, крові, беззаконні, злиднях, обмані, роздутому патріотизмі.
Прагнучи "політичного безсмертя", Путін втягнув Росію в коловорот економічної кризи, соціальної катастрофи та політичної непрогнозованості. Але така застійна стабільність залежить від людей навколо президента. Путінська система ще продовжує позірно вправно функціонувати, а сам Путін стоїть на вершині владної "піраміди". Однак олігархи, які змагаються між собою за надприбутки від доходів за енергоносії, не можуть ставити тільки на нього. За кадром залишається їхня пов'язаність з іншими "політичними меценатами" й особисті зв'язки з керівництвом державних установ, спецслужб, поліції, армії, політичних партій і неурядових організацій.
Нещодавній референдум легітимізації правління "нового царя" визначив продовження путінського правління до 2036 року. Питання в тому, чи існуватиме сам Путін і Російська Федерація доти?
2 
1
Коментарі