Мене не покидає враження, що це поганий сон — про світ, Україну, Київ. Місто стало примарним у своєму вимушеному безлюдді. На вулицях зі знайомими назвами трапляються поодинокі перехожі, всі у захисних масках. Це нагадує сюрреалістичний фільм Бунюеля, дивитися який доводиться так само в масці.
Найбільше тривожить відсутність дітей, їхнього галасу, сміху і безтурботної неслухняності. Тим часом дорослі аж згинаються під гнітом покірності, нікому не хочеться платити 17 тисяч штрафу. "У мене нема таких грошей, оце тільки на хліб і молоко", — пояснює молодому поліцейському на порозі "Фори" літній чоловік без маски із довгим сивим волоссям. Той роздратовано махає рукою. Йди, мовляв, бо відповідати за тебе доведеться мені.
Ще місяць тому все це здалося би бездарним і перебільшено похмурим жартом. Ми з дружиною збиралися за сімейною традицією помилуватися магноліями в Ботанічному саду. Я мріяв подарувати їй букет червоних тюльпанів. Планували провести спільні читання своїх віршів у книгарні "Є", вже були підготовані макети афіш. Ми збиралися, ви збиралися, вони збиралися — всі плани відітнули одним блискавичним ударом.
У держави більш ніж достатньо засобів стеження, фільтрації, ізоляції. Навіть якщо загроза ураження коронавірусом свідомо перебільшена, сили репресивних і каральних заходів ніхто применшувати не буде, ні свідомо, ані підсвідомо.
У тому, що держава могутня і має волю до знелюднення, наші громадяни переконуються з покоління в покоління, починаючи десь так від 1933 року. Народ, у якого незабутий посттравматичний синдром Голодомору, навряд чи повстане проти обмеження у правах якоїсь групи населення — селян у 1930-ті чи тих, кому за 60 — у наші дні. Мовляв, добре, що цих старих та немічних і на Великдень не випускатимуть, а то вони всіх перезаразять. Взагалі час запровадити не тільки добровільну самоізоляцію, а й евтаназію: досягнув шести десятків літ — і в крематорій, досить загиджувати вуглекислим газом атмосферу.
Єдине, що втішає в цьому ірреальному кінофільмі, який можна назвати "Матриця-4. Перезавантаження перезараженням", що від кожного кошмару рано чи пізно вдається прокинутися. Те, що видавало себе за неспростовну правду і безапеляційний вирок, при денному світлі пробудженого розуму постає безпорадними судомами збанкрутілих владців світу, приречених відійти в небуття.
Ми ще радітимемо дітям, які танцюють на Хрещатику. Побачимо, як дід із довгим сивим волоссям п'є каву з молодим поліцейським на ґанку супермаркету. Повсюди будуть відчинені квіткові кіоски і я зможу нарешті вибрати тюльпани для дружини. Вона найбільше любить півоновидні.
3 
35413
Коментарі