Цього тижня і президент України Віктор Ющенко, і прем"єр-міністр Юлія Тимошенко побували в Москві — вирішувати актуальні політико-економічні питання. Ситуація справді вимагає від керівництва України рішучих дій. Російський "Газпром" має намір збільшити присутність на українському ринку розподілу газу, енергетична безпека країни під загрозою.
Але, схоже, у Юлії Володимирівни та Віктора Андрійовича є серйозніші причини для неспокою. Українсько-російські відносини вже давно перетворися на арену внутрішньополітичної боротьби. Загострення суперечностей між Кабміном і Банковою напередодні московських вояжів, взаємні шпильки, спроба зірвати візит прем"єра до Росії... У таких умовах про ефективне протистояння російському натиску говорити не доводиться. На перший план вийшло прагнення конкуруючих українських лідерів утвердитися в ролі людини, яка веде переговори і вирішує проблеми. Такого собі заклинателя московських змій, що стережуть дешевий газ.
Із часів Майдану в суспільній свідомості вкорінявся стереотип: "біло-блакитні" політики — ставленики Москви, тоді як "помаранчеві" Кремлю глибоко ворожі. Але насправді ця модель вже давно застаріла. Слід віддати належне кремлівському керівництву: воно здатне вчитися на власних помилках. Зазнавши принизливого фіаско 2004-го, Москва усвідомила, що ставити на якусь одну з наших політичних сил нераціонально. Краще не вибирати улюбленців, а грати на суперечностях між українськими політиками, демонструючи знаки уваги то одному, то іншому.
Амбітним вождям відведуть роль кремлівських хлопчиків на побігеньках
Така тактика виявилася ефективною. Розбіжностей щодо стратегічних питань між Україною та Росією вистачає, але щоразу боротьба триває не стільки у форматі "Київ проти Москви", скільки у форматах "Янукович проти Ющенка", "Ющенко проти Тимошенко" тощо. У результаті завжди виграє Кремль.
Два роки тому під акомпанемент взаємних звинувачень наша еліта піднесла російському "Газпрому" цінний подарунок — січневі газові угоди. Нині ситуація схожа: українські лідери знов нездатні виступити єдиним фронтом. В історії так уже бувало. У Франції на початку Другої світової праві симпатизували Гітлеру і вірили, що німці допоможуть навести в країні лад. Комуністи закликали народ саботувати "імперіалістичну" війну. Центристи займалися взаємною критикою. Роз"єднаній республіці протистояла тоталітарна Німеччина з одним вождем і однією правлячою партією. І під її ударом Франція розсипалася, мов паперовий будиночок.
Сучасні європейські демократії запам"ятали урок із драматичних подій минулого. Гостра політична конкуренція, протистояння між опозицією й урядом, бурхливі дискусії — речі звичні. Але як тільки мова заходить про національну безпеку, політики негайно забувають про свої розбіжності. Стратегічні інтереси країни не можуть бути предметом парламентських торгів і партійної боротьби. Це наріжний камінь в системі неписаних заборон, порушити які не сміє жодна політична сила.
В українській політиці такого немає. Криза довіри не дозволяє лідерам винести стратегічні інтереси держави за рамки політичної боротьби: від конкурентів чекають каверзи й обману. Водночас протистояння експансії "Газпрому", адаптація нашої економіки до ринкових цін на енергоносії, євроатлантична інтеграція — усе це вимагає консолідації українського політикуму. Потім може бути пізно. Якщо в запалі внутрішньополітичних дискусій Україна крок за кроком здасть усі свої стратегічні позиції, нашим амбітним вождям відведуть роль кремлівських хлопчиків на побігеньках.
8 
35413
Коментарі