Відчуття таке, що незабаром просте випускання газів або банальне чхання в середовищі наших політиків називатиметься політтехнологією. Досить уважніше подивитися на телевізійний екран або почитати газети. Хтось не так став або сказав чи зробив щось незвичне — це вже політтехнологія.
Це слово міцно увійшло до нашого політичного лексикону. Але мало хто замислюється, що ж воно таке. Інтуїтивно ми з підозрою ставимося до приїзду чергових політтехнологів із Москви або Вашингтона. Бо усвідомлюємо: вони придумують різні хитромудрі комбінації, аби продати нам гнилий товар у вигляді котрогось із вітчизняних політиків чи цілих політичних партій.
Та політичні технології існують, відколи існує й політика. Просто раніше вони так не називалися. Узяти хоча б цілком позитивного літературного персонажа — героя Агати Крісті Еркюля Пуаро, якого письменниця називала маленьким бельгійцем. Якщо вірити авторці численних детективних оповідань, він якось виручив самого прем"єр-міністра Великої Британії.
Справа була така. Якась газета знайшла викривальні факти про родича прем"єра, який свого часу був главою уряду. А новий керівник Кабміну нібито виявився надто чесним і нічого не знав про витівки батька своєї дружини. І ось аби виправити ситуацію, Пуаро організував чутки про дружину головного урядовця країни: мовляв, її весь час зустрічають у якихось сумнівних місцях, де вона веде легковажний спосіб життя. А потім газеті підсунули начебто її фотографії поруч із якимось сумнівним типом. Коли їх надрукували, прем"єр звернувся до суду з позовом про захист честі своєї дружини, де представив свідка — іноземку, яка була дуже схожа на його другу половину. Вона розповіла, що її за гроші найняли фотографуватися. Суд прем"єр виграв. Зрозуміло, після цього усі наступні викриття журналістів сприймалися б як наклеп, у який би ніхто не повірив.
Підсунули її фотографії поруч із якимось сумнівним типом
Як пояснила Агата Крісті у своєму оповіданні, оту саму іноземку найняли люди Пуаро. Вони все організували так, аби це виглядало сфабрикованим наклепом на дружину глави уряду Британії.
На відміну від звичайної реклами, технологія не просто нахвалює щось або когось, а моделює дійсність. Заводить до неї якісь персонажі, котрі фактично зовсім не ті, за яких ми їх сприймаємо. Яскравим прикладом цього був кандидат у президенти на виборах 2004 року Роман Козак. Вилазив на екрани й робив якісь радикальні заяви — суттєво обмежити вживання російської мови, вигнати з України всіх інородців... Такий собі створений ще радянською пропагандою образ пришелепуватого націоналіста. Хіба що вбивати нікого не закликав.
Зрозуміло, що такі заяви зміцнювали ненависть "біло-блакитного" електорату до Віктора Ющенка, оскільки Козак постійно підкреслював — він діятиме разом із кандидатом від опозиції. Власне, таким і було його завдання. Ніхто до виборів про такого діяча, як Роман Козак, не чув, зник він і після виборів. Пішов у небуття й, скоріш за все, ми з вами про нього більше нічого не дізнаємося.
Утім, політичні технологи служать зараз політичним силам усіх кольорів. Де є політика — там будуть і вони. Як же їм протистояти? Напевне, як і дощеві — мати гарну парасольку у вигляді здорового глузду, реалістичного погляду на життя. А найголовніше — гумору. Вони нам технологію, а ми їм — сміх у відповідь.
8 
35413
Коментарі