Нещодавно сталася подія, що шокувала багатьох. Голова Центрвиборчкому, колишній представник Віктора Ющенка у Конституційному суді Володимир Шаповал вручив Почесну грамоту "За особистий внесок у забезпечення реалізації виборчих прав громадян" не кому-небудь, а самому Сергієві Ківалову.
У народі його ще називають "підрахуєм". Саме Ківалов очолював ЦВК на минулих президентських виборах. Він оголосив про перемогу Віктора Януковича і був звинувачений командою "помаранчевих" у причетності до фальсифікації виборів.
Та не було чути ані заперечень, ані будь-якої реакції Віктора Ющенка на відзначення цього "підрахуя". Цей факт стає в один ряд із тим, що президент на початку року власноруч підписав указ про нагородження одіозного колишнього генерального прокурора Михайла Потебенька орденом Ярослава Мудрого — а це друга за вагомістю нагорода в нашій державі.
Можна припустити, що нагородження Ківалова — недбалість, недооцінка такого кроку для репутації "помаранчевих" і президента особисто. Але також не виключено, що це якийсь сигнал. Бо ж всілякі нагороди та відзнаки часто виконують функцію певних послань — чи то для політичних опонентів, чи навіть для союзників.
Але для чого потрібні ці цяцьки-нагороди самим нагороджуваним? Будучи ще в середині 1990-х главою Адміністрації президента, нинішній віце-прем"єр із гуманітарних питань Дмитро Табачник організував присвоєння собі звання чи то майора, чи то полковника запасу — при цьому перестрибуючи через кілька нижчих звань. Історія набула розголосу й вибухнув скандал. Президент Кучма мусив позбавляти Табачника позачергового звання. Думається: для чого воно йому було треба? Не збирався ж він робити армійську кар"єру. Мабуть, це можна пояснити лише марнославством. Політики й державні мужі всілякі нагороди та звання часто люблять більше, ніж маленькі діти — іграшки.
Громадяни теж не проти якоїсь дармової відзнаки
Це все тягнеться з часів Радянського Союзу. Колись славетний маршал Георгій Жуков, будучи певний час при владі після смерті Сталіна, вперше порушив правило: сам собі присвоїв четверте звання Героя Радянського Союзу. Це при тому, що його можна було присвоювати не більш ніж тричі. Крім того, його давали за бойовий подвиг. А Жуков присвоїв його собі в мирний час. Себто жодних бойових подвигів у цю пору він здійснити не міг. Але лизоблюди знайшли обґрунтування. Мовляв, усе життя маршала — це суцільний подвиг. Перевершив Жукова інший видатний "полководець" — Леонід Брежнєв. Він чотири рази став Героєм Радянського Союзу і ще раз — Героєм Соціалістичної Праці. Почин Жукова врешті-решт був доведений до маразму. Про це розповідали анекдоти.
До брежнєвоподібних орденоносців ми ще не докотилися. Але все одно нинішня практика нагородження викликає купу запитань. Наприклад, звання Герой України згідно зі статутом "встановлено для нагородження громадян України за здійснення визначного особистого геройського вчинку та трудового подвигу". А отримали його, серед інших, нардеп від Партії регіонів і подруга дружини Леоніда Кучми Тетяна Засуха, нинішній міністр палива й енергетики Юрій Бойко, колишній спікер Володимир Литвин, письменники-депутати Іван Драч та Дмитро Павличко. Які геройські вчинки чи трудові подвиги вони здійснили? Мабуть, як і в маршала Жукова: їхнє життя — це суцільний подвиг.
Утім, і громадяни теж не проти якоїсь дармової відзнаки. Тому, як і за радянських часів, їм до професійних свят або до всіляких ювілеїв роздають почесні грамоти, звання й медальки. Іншими словами, нагороди стали не відзначенням заслуг, а подарунком на свято чи до дня народження.
Кажуть, треба змінювати нагороджувальну систему. Але формально вона не така вже й погана. Кожна нагорода має свій статут, де обґрунтовано підстави для її вручення. Але ніякі статути не перекреслять традиції й менталітет, що залишилися нам від "совка".
8 
35413
Коментарі