Черговий бунт українців проти неефективності влади, корупції завершується невдачею. Уже втретє — після помаранчевої революції та Революції гідності. Цього разу поразки зазнає електоральне повстання.
Вибори 2019 року надали абсолютну владу Володимирові Зеленському та його "слугам народу". Та рік президентства колишнього актора практично знищив сподівання на докорінну якісну зміну України. Маємо десь трішки краще, гірше чи інакше — однак середнє арифметичне не змінилося.
Отримавши величезну владу завдяки вадам попередників, Зеленський сам швидко став продовженням Порошенка. Дещо іншою версією зі своїми нюансами й ефектами — але з такими ж результатами для країни й суспільства.
Знову рясні повідомлення про зухвалу та безкарну корупцію. Традиційні для України всіх часів некомпетентність або інфантильність при ухваленні важливих рішень. Оман замість Мальдівів, Венедіктова замість Луценка. Вкотре швидко і вдало вирішив свої питання головний олігарх Рінат Ахметов — та й інші не бідують, продовжуючи значною мірою контролювати державу.
Така ж нелюбов влади до "цинічних бандер" — активних людей із патріотичними поглядами та наявністю принципів. Посилюється небезпека, що вже понад п'ять років висить над Україною через завідомо програшні Мінські домовленості.
Якщо зміни не відбуваються швидко — вони не відбуваються взагалі. Це універсальна формула для кожної влади. Системних якісних змін, спрямованих на розвиток країни або, принаймні, чогось обнадійливого при Зеленському та "слугах" не сталося. Як і після 2014-го, Україна борсається у звичному болоті.
Однак це не всі неприємності й не всі сподівання, з якими слід розпрощатися. Багато років бачилося, що є два надійних способи оновлення влади й осучаснення системи — масштабний вуличний протест або прихід "нових облич". Слід визнати, що обидва не спрацювали.
Плодами двох революцій класично скористалися негідники. Задовольнили власні інтереси й щоразу залишали Україну в хаосі та небезпеці.
Безумовно, обидва Майдани запобігли сповзанню у кремлівську яму. Цілком можливо, станеться черговий масштабний вуличний протест — враховуючи маневри Зеленського-Єрмака з реалізації Мінських планів Путіна, активізацію агентів впливу Кремля. Однак треба бути свідомими: можлива третя переможна революція, якщо й допоможе уникнути чергової російської пастки, то не гарантуватиме якісної зміни влади й руху України європейським шляхом розвитку.
Так само перестає бути панацеєю прихід нових людей з-поза системи на заміну нездатним, корисливим і лицемірним довгожителям владних кабінетів. Ці багаторічні розрахунки значною мірою знищила минула влада, а теперішня — просто розгромила.
Більшість ніби привабливих "нових облич" із призову 2014 року виявилися корисливими пристосуванцями й обслугою своїх політичних господарів.
Після менше року при владі "слуг" мало хто з них може претендувати на втілення народного запиту на радикально інших політиків та ефективне врядування. Хтось традиційно для українського політикуму служить олігархам, інші встигли вплутатися в корупційні скандали чи мутні схеми. Треті "вражають" інтелектом, четверті є відверто проросійськими.
Тож маємо очевидну кризу бачення способів змінити Україну на краще — не десь щось трішки й локально, а системно і безповоротно. Це один із підсумків річниці влади Зеленського, а якщо ширше — шести пореволюційних років.
Лишається сподіватися, що ця криза стане поштовхом до переосмислення. Як суспільству породити людей, справді здатних змінити країну, як ці сили мають зміцніти та прийти до влади — це нині задача з багатьма невідомими. Українці мусять її розв'язати.
2 
1
Коментарі