Письменниця Ліна Костенко описала в газеті "День" своє бачення параду з нагоди 20-ї річниці Незалежності. Друкуємо текст зі скороченням.

На трибуні мають стояти всі  президенти нашої держави.

Стрункими рядами мають пройти депутати всіх скликань на чолі зі спікерами, помічниками й заступниками, зі всім штатом й апаратом Верховної Ради. Секретаріати й Адміністрації президентів із відділами та колегіями, нацрадами і консультантами, речниками, радниками й референтами. Міністри урядів на чолі з прем'єр-міністрами, судимими й несудимими, тут сущими й деінде. Щоб народ міг побачити, кого годував і утримував 20 років, чиї засідання, пільги й закордонні вояжі, державні дачі та курорти так щедро оплачував. І замислився, врешті, чи варто годувати таку армію ще й наступні 20 років.

Генеральні прокурори та заступники, судді, слідчі, а також міліція, Служба безпеки, всі підрозділи державної охорони високо над собою мають пронести портрети Ґонґадзе й Александрова, Чорновола і Гетьмана, всіх убитих і закатованих у відділах міліції, померлих і зниклих за нез'ясованих обставин.

Конституційний суд у червоних мантіях мав би нести перекинуту догори дриґом Конституцію, інтерпретовану в різний спосіб залежно від поточних потреб влади.

Мають пройти судді-колядники з торбами грошей на плечах, спіймані та не спіймані на гарячому функціонери й корупціонери, кожен із тавром свого злочину, тримаючи рівняння на президентів своєї країни, які теж стоять на трибуні з вивісками на шиях — хто що здав за 20 років. Хто флот і ядерну зброю, хто промисловість і стратегічні об'єкти, хто помаранчеву революцію, хто взагалі Україну.

Окремою колоною мають пройти заслужені люди, у всьому блиску орденів і медалей, мабуть, похнюпивши голови, бо дехто ж таки совісно працював, а результату не видно, перемололо в пащі системи. Мають пройти Герої України, бажано — пронумеровані, бо якщо Україна має стількох Героїв, то ця кількість повинна ж колись перейти в якість і представити переконливі приклади героїзму.

Мають пройти рейдери в чорних масках, озброєні ломами й пістолетами.

Директори шахт із тисячами трун загиблих шахтарів.

Банкіри, угинаючись під вагою грошей ошуканих вкладників.

Промчати мажори, давлячи всіх на своєму шляху.

Має пройти маршем п'ята колона з транспарантами "Руки прочь от русского языка!", кликуші й попи з кадилами і прокльонами на всіх, хто не вони.

Гордо й піднесено повинні пройти "противсіхи" з осатанілою натхненницею "противсіхства" на мітлі.

У небі пролітають яскраві повітряні кулі. Із них приязно виглядають олігархи і з батьківською усмішкою махають народові рукою.

Насамкінець із космосу спуститься київський мер, обвішаний амортизуючими пакунками з китайською гречкою, на сходах мерії поспіває улюбленому електорату в мікрофон. Генпрокуратура дасть лиха закаблукам під "Мурку". Депутати-кнопкодави програватимуть віртуозні етюди голосування за відсутніх колег. Депутати-костоломи демонструватимуть мистецтво бойових прийомів. Міністр освіти жонглюватиме підручниками з історії.

Завершує всю цю святкову феєрію сірий автозак, обклеєний портретами Юлії Тимошенко. За цим автозаком везуть заґратовану клітку з екс-міністром внутрішніх справ. З інших кліток виглядають ще кілька фігурантів сюрреальних судових процесів.

Молодий перспективний суддя Родіон Кирєєв підморгує народові бровою.

Вєрка Сердючка співає свій інваріант державного гімну: "Ще не вмерла Україна, єслі ми гуляєм так!".

Чотири президенти на трибуні прикладають руки до сердець.

×