Опитування останніх тижнів засвідчують, що більшість українців бажають "сильної руки". Про потребу в українському Піночеті вже не перший рік говорять експерти, політики, представники інтелігенції.
Подібна ситуація була в Польщі у 1925–1926 роках: там після відродження державності запровадили "повну демократичну систему" з величезною кількістю партій. Виборче законодавство дозволяло всім проходити до сейму. Як результат — часто змінювалися уряди, створювалися й розвалювалися коаліції. Поляки від цього так утомилися, що почали вимагати стабільної твердої влади. Врешті-решт державу очолив маршал Юзеф Пілсудський. За допомогою війська він здійснив державний переворот, усунув президента й уряд.
Утім, цей приклад не є стовідсотково показовим для сьогоднішньої України. По-перше, тому, що українці не мають свого Пілсудського. Та й у період фінансового капіталізму його в принципі не може бути. Бо країною керують кілька олігархічних кланів, і їх більше влаштовує мирна рівновага, ніж поява диктатора від якогось угруповання. Адже тоді іншим буде непереливки — історія з російським олігархом Михайлом Ходорковським красномовна. Тому сильних особистостей в Україні знищують іще на далеких підступах до вершин влади. Колишні міністри Георгій Кірпа та Юрій Кравченко нібито застрелилися, "регіонал" Євген Кушнарьов загинув за загадкових обставин на полюванні. А кожен із них міг би нині за таких очікувань людей стати кандидатом на роль "сильної руки".
По-друге, на відміну від тих же росіян українці взагалі не тяжіють до авторитарних форм правління. У нас немає благоговійного ставлення до можновладців. Навпаки — вони завжди є предметом глузування. Тож людині, котра захоче стати диктатором, не буде на чому утверджуватися. Вона не матиме суспільної опори. Та й жодному лідерові за всю історію нашого народу це не вдавалося. В українців переважає індивідуалізм. Недарма кажуть: "Де два українці, там три гетьмани".
На жаль, у перші роки незалежності наші демократи не змогли запропонувати такої форми народовладдя, яка б вела до порядку. Власне, в українській політичній культурі немає уявлення про порядок і стабільність як про ідеальний стан суспільства. А в будь-якій справді демократичній країні панують саме порядок, верховенство права, свобода людини. Фактично структуру державного правління новітньої України було скопійовано з УРСР — хіба що додалися держадміністрації й губернатори.
У нас немає благоговійного ставлення до можновладців. Навпаки — вони завжди є предметом глузування
До того ж керівна еліта всі роки незалежності переконувала народ, що Україна йде шляхом демократичного розвитку. Всі лідери партій, президенти, прем"єри присягали на вірність ідеалам демократії. Хоча ними у країні з таким тяжким тоталітарним минулим і не пахло. Демократії, тобто влади народу, у нас насправді немає.
Тож не дивно, що нашим громадянам набрид той безлад, який уже не один рік панує в країні. По суті, це олігархія — панування фінансово-промислових груп. Народовладдя ще треба утверджувати, і його згори ніхто не побудує і не призначить.
Демократія починається з самоорганізації людей у багатоквартирному будинку, на вулиці, в селі, міському мікрорайоні для відстоювання своїх інтересів. Коли люди об"єднуються і захищають свої права, вони стають громадянами. І тоді можновладці починають рахуватися з ними. Скажімо, запротестували автомобілісти проти драконівського підвищення транспортних зборів — і в парламент внесли аж 13 законопроектів про їх зменшення. Причому вони надійшли відразу і від влади — Кабміну, і від так званої опозиції — Партії регіонів.
Тож усі маємо зрозуміти: дарма чекати доброї, справедливої та чесної влади. Її треба народжувати, творити. І не забуваймо, що попри індивідуалізм українцям притаманна і махновщина — здатність до самоорганізації "знизу".
13 
1
Коментарі
3