Донеччани привезли грім і блискавку

У Києві з нетривалими гастролями побував Донецький український академічний музично-драматичний театр.

Цей театр у столиці люблять. Останнім часом донеччани показали тут добру дюжину спектаклів. Не перестає дивувати, який це гнучкий і живий колектив. Його актори можуть усе. У дурних виставах (куди від них подінешся!) ці актори не прикидаються надто розумними, а в глибоких — глибоко потрясають.

Директор-художній керівник колективу Марко Мойсейович Бровун зробив театр дуже життєздатним. Мабуть, у нього не було іншого виходу. Адже Донецьк вважають російськомовним — отож, театр мусить бути там переконливим, аби вижити. Можливо, це — узагалі зразок для української культури, для її виживання в умовах глобалізації та культурної інтервенції.

На ці гастролі донеччани привезли "Зілля" ("У неділю рано зілля копала" за Кобилянською, постановка Анатолія Канцедайла), "Весілля Фігаро" Моцарта (так!) у постановці Олени Негреску й "У джазі тільки дівчата" (постановка Олександра Школьника). Дві останні назви (особливо "Фігаро") звичайно, дивують самою своєю наявністю на афіші драмтеатру. Однак "Зілля" дивує не менше!

Річ у тім, що від таких наївних, лубково-декоративних інтерпретацій української класики в Києві вже відвикли. Навіть здавалося, що такого театру й на світі нема — коли по сцені стрибають веселі косарі з дерев"яними бутафорськими косами, коли дорослі хлопці, мов у дитсадку, ганяються за дівчатами. Але це зроблено принаймні по-акторськи чесно, а кияни за таким театром скучили. Адже цей вишиваний лубок, мабуть, таки вічний.

Цей вишиваний лубок, мабуть, таки вічний

Утім, кияни — окрема тема, публіка тут "собі на умі", вона щедро аплодує, але свої почуття приховує. У першому акті актор Володимир Швець, який грає Гриця, виходить на авансцену й каже, звертаючись просто до залу: "Дівчата, я вас усіх посватаю!". Мабуть, удома, в Донецьку, цей прийом відпрацьований і діє безвідмовно — зал тішиться. А тут глядачі зустріли цю репліку стриманим мовчанням. Мовляв, хто ти такий, щоб нас усіх сватати, ми й не таких бачили!

Що ж, Київ — це Київ: він любить, аби його довго спокушали.

У виставі є надзвичайно прикметний момент фінального примирення — важливий для Донецька, для Києва, для культури й для нормального суспільства.

А ще у фіналі гримів грім і спалахувала трохи наївна блискавка. До речі, перед виставою в Києві уперіщив справжній дощ із грозою.