— Нинішній конгрес був не лише діаспорним. Брали участь і "українські" українці. Це нагода відчути себе спільнотою та порадитися, як краще зберігати власну українську ідентичність. Бо можемо стати "діаспорою" і в Україні, — каже громадський та культурний діяч В'ячеслав Брюховецький, 66 років.
Чомусь перше запитання до діаспори — чим може нам допомогти? Закорінилося в менталітеті, що мають дати грошей. Насправді, це не найбільше, що діаспора може зробити. По-перше, тому, що це нічим Україні не допоможе — заробляти потрібно самим. По-друге, діаспоряни не такі вже й олігархи, щоб надавати кошти невідомо на що.
Головне завдання діаспори, насамперед, західної — на конкретних прикладах пояснювати українцям в Україні, що таке світ вільної конкуренції, свободи, кропіткої праці, успіху. Що манна небесна не падає на землю. Треба тяжко працювати, створювати власний продукт, ретельно виконувати роботу.
Натомість, східній діаспорі самій потрібна наша допомога. Якраз держава має підтримувати її, закладаючи школи, культурні центри, освітні програми. Не треба боятися вимагати в Росії захищати українців, як тут захищають права росіян.
На жаль, за роки незалежності не сталося повернення бодай частини діаспори до України. Бо українська влада не була в цьому зацікавлена. Вважала це загрозою. Більше того, виїхали ще більше українців — створили нову хвилю еміграції. І цих ми теж не повертаємо. Велика частина нової хвилі цілком не проти повернутися, але не мають куди. Вони тут не потрібні. Їх не хочуть брати на посади, бо знають, що ці люди інакше мислять, здатні щось змінити.
Є ще й найцінніша частина нової діаспори — науковці. Вони не можуть повернутися, бо немає бази для досліджень. Держава досі не зробила жодних кроків у цьому напрямку. От ми й перетворюємося на сировинну країну, де використовують лише надра.
3 
1
Коментарі