Програти за абсолютно виграшних умов — для цього треба мати неабиякий талант. Це все одно, що з лінії воріт не вцілити у сітку. Такі висновки зробили чи не всі коментатори останньої зустрічі в Мінську лідерів чотирьох країн. Що ж, мають право. Як і мали підстави. Проте я не говоритиму ні про футбол в українському виконанні, ні про саміт у "нормандському форматі".
І про те, що є в Європі країни, зокрема Німеччина з Францією, для яких новітня історія України починається з російського вторгнення на Донбас, а не хоча б з анексії Криму тією таки Московією. Не говоритиму, хоча це й боляче, і образливо. Мабуть, пам'ять у людей така: одне береже в голові, а інше — викидає, наче непотріб. Та й навіщо всі українські біди класти собі на серце? Досить і останньої рани, яка гангреною може перекинутися на здорові європейські організми. На вкраденому ж півострові не стріляють, а якщо трохи є — у Берліні з Парижем не чути. А від канонад на Донбасі — шибки і там, і там реально тремтять. Тому зацікавленість Меркель і Олланда у розв'язанні саме "донбаської проблеми" зрозуміла і заперечень не викликає. Навіть подяка їм за активність.
Проте до подяки додам запитання: чому в Мінську руки в'язали не агресорові, а його жертві? Не сам же Порошенко привезені Путіним пута на себе накинув. Хоча, мабуть, трохи й не без того було. Або не дуже пручався.
Я перед цією зустріччю мав упевненість, що брехуном перед світом і найненадійнішим політичним партнером є Путін. А тепер засумнівався. Підсумковий документ, складений за участі провідних європейських держав, натякає — навіть не натякає — свідчить, що сумнівну репутацію серед колег має не підступний господар Кремля, а наш Петро Олексійович. Іншого пояснення змісту й тональності колективно сотворених мирних домовленостей я не бачу.
От навіщо, скажіть, зібрались у Мінську "троє в лодкє, нє счітая собакі"? Правильно: зупинити війну. Для цього треба, що теж очевидне, припинити бойові дії, вивести російські війська разом зі зброєю й закрити кордон, аби вони знову не повернулися, і приступити до розбирання руїн.
Про припинення вогню довго не сперечалися — лише дали терористам на їхнє прохання кілька днів, щоб ті встигли захопити Дебальцеве й розібралися з Маріуполем. А от першочерговість "виведення" і "закриття" викликало категоричний спротив паліїв війни. По-перше, волали вони, виводити нема кого і нема що, бо воюють на Донбасі місцеві інакомислячі, і воюють тим, що знайшли на горищі чи викопали на городі. А якщо виводити нікого й нічого, то навіщо закривати кордон? По-друге, якщо все й усіх справді вивести, хто може поручитися за Донбас — що він, понівечений війною, не отямиться і не прожене залишки місцевих бойовиків разом з "русским миром"? Хто може поручитися за президента України — що той не захоче навести "у окремих районах" конституційний лад і не поверне Донбас до мирного життя, яким він жив до дня, коли повіяло "російською весною"?
За Донбас Меркель з Олландом поручитися, зрозуміла річ, не могли — його з Мінська не видно. Але вони не захотіли поручитися й за Порошенка, хоча він сидів поруч. Напевне, перед тим поглянули в чесні очі Путіна й перейнялися московськими сумнівами — і щодо російських військ, і щодо зброї в Україні, і щодо щирості намірів України встановити мир на своїй землі. От я і питаю: де і коли Порошенко порушував перед вами слово, шановні канцлер з президентом, що ви у Мінську, за свідченнями очевидця, "висли не тільки на руках, а й на ногах", коли він намагався відстоювати свої формулювання?
Французький президент і німецький канцлер благословили своїми підписами таку дорогу до миру і вистелену для українців таким терням, що миру й не дістатись, якщо нею йти. Це дорога не до миру, а до консервації війни на території України з усіма гарантованими наслідками. Але тепер не лише Кремль, а й Меркель з Олландом контролюватимуть виконання Києвом "високих домовленостей".
Хотіли вони того чи ні, але Німеччина і Франція зіграли в Мінську не на нашому боці. На кого нам сподіватися далі?
Найнадійнішим союзником бачаться Сполучені Штати. І президент Обама, схоже, готовий постояти за землю українську і нашу честь.
Про це свідчать і вже погоджений законодавчий документ про постачання летальної оборонної зброї, який лежить у сенаті; і заява головнокомандувача групи військ НАТО в Європі Філіппа Бридлава про цілковиту неприйнятність протягнутих через Мінськ путінських пропозицій щодо врегулювання конфлікту в Україні та його готовність до рішучих дій — аж до військово-повітряного удару по позиціях російських військ на території України; і запропонована Бараком Обамою нашому президенту координація зусиль у випадку ескалації війни на Донбасі.
Але — побачимо.
1 
1
Коментарі