Їду у тбіліському метро ввечері 8 листопада.
— Руставелі, — каже диктор.
Однак поїзд проїжджає без зупинки повз порожню неосвітлену станцію.
Виходжу на наступній, зупиняю таксі — роздовбаного "москвича" з шашечками. Літній водій розмовляє ламаною російською.
— До Руставелі не можу, — говорить він. — Не довезу метрів сто до головпошти, бо там перекрито. Далі хіба пішки.
У Грузії діє надзвичайний стан. 7 листопада влада розігнала мітинг опозиції, а наступного дня президент Михаїл Саакашвілі оголосив про дострокові президентські вибори 5 січня 2008 року. Також пообіцяв незабаром скасувати надзвичайний стан.
Виходжу біля поштамту о 22.30 за місцевим часом. Тут закінчується проспект Руставелі. Поштамт зачинено, хоча мав би працювати.
Стоять залізні огородження і чотири плямистих вантажівки для перевезення солдат. Упоперек проспекту — чоловік 50 спецназівців у комбінезонах хакі. Усі без зброї, навіть без кийків.
Прямую повз них. Мене ніхто не перепиняє. Дощить. Тепло. Майже всі магазини зачинені. Лише в кафе одна клієнтка, а в залі гральних автоматів — молодик.
Проспектом туди-сюди їздять поліцейські легкові авто — "тойоти". Пробігає взвод війскових у плащах-накидках, чоловік 20. Чути команду в мегафон грузинською мовою.
За кількасот метрів — освітлений оперний театр. Висить афіша з портретом іспанської співачки Монтсеррат Кабальє. Навпроти, в підворотті, жінка продає цигарки, жуйку, горішки. Їх і беру.
— Один ларі, — каже продавчиня.
Російською і англійською не розуміє. До неї підходить солдат, купує цигарки.
Ховаюся в підворіття від дощу. Там уже стоять двоє солдатів. Іду до наступного — і там військові. Мене ніхто не чіпає, ні про що не запитує. Більше перехожих на проспекті Руставелі немає. Тільки солдати, і на кожному розі кілька поліцейських у жовтих плащах із написом "Поліція" латиницею на спині.
Самотня жінка під парасолькою заходить у під"їзд — мабуть, тут мешкає.
На проспекті багато розбитої бруківки — як після помаранчевої революції було у Києві на Червоноармійській. Уздовж усього проспекту старі широколисті платани, ще зеленуваті, ледь почали жовтіти. Тут щодесять хвилин їздить туди-сюди вантажівка з солдатами.
Якась тіточка бомжуватого вигляду, в дощовику, збирає по урнах пляшки. Звертаюся до неї — вона сахається. Іду далі. Театр імені Руставелі, де працює знаменитий режисер Роберт Стуруа. Перед ним — свіжа канава, наче для кабелю. Висять афіші: Шекспір, Кідіашвілі. Театр зачинений, не освітлений.
Ще за кількасот метрів, біля кам"яного погруддя якомусь грузинові, два біотуалети. Підхожу до поліцейських у жовтих плащах. Запитую англійською і російською, кому це пам"ятник.
— А там же написано, — здивовано відказують російською.
Кажу, що грузинською не вчитаю. Двоє поліцейских зриваються з місця і біжать метрів 20 до пам"ятника. Швидко повертаються.
— Ніноашвілі, — доповідає один.
— Письменник, — пояснює другий.
Спецназівці без зброї, навіть без кийків
Дякую і прямую далі проспектом. А от і будівля парламенту. Навколо порожньо. Стоять металеві пересувні паркани, б"ють фонтани — мабуть, зо 25. Це під дощем. Чотири жовтих мікроавтобуси українського виробницва "Богдан". У них сидять солдати.
Далі — кінотеатр або нічний клуб, напис англійською "Плаза". На вході — поліцейський у жовтому плащі. Хочу зайти. Схрещує лікті на грудях, хитає головою: не можна.
Біля музею радянської окупації лежить велика купа бруківки. Щоб обійти її, піднімаюся на ґанок будівлі. Бачу навпроти станцію метро. Прямую до неї. Солдати з автобусів, поліцейські по обидва боки проспекту дивляться, як я перетинаю його, але ніхто нічого не каже. Метро зачинене, хоча на годиннику лише 23.00. Це та станція Руставелі, яку я годину тому проїхав без зупинки.
На початку проспекту якраво освітлена колона зі Святим Георгієм угорі. У будинку N2 можна обміняти валюту. Курс вигідний. Ліворуч від пам"ятника Пушкінові нарешті бачу цивільних людей: троє чоловіків гріються біля вогнища, яке розклали з картонних коробок. Питаю, чи вони — опозиція.
— Ми не влада і не опозиція. Ми — народ! — відповідає ламаною російською 47-річний Ілія.
Питаю: а де ж опозиція?
— Де? Нема! Хто у лікарнях, кого розігнали. Тут таке було — гірше, ніж у квітні 1989-го (тоді радянські війська розганяли мітинг саперними лопатками і газом. — "ГПУ"), — Ілія розмахує руками, підвищує голос. — Газом труїли... Так і передайте в Києві. Але ми Україну любимо більше, ніж життя! — запевняє він.
На інших вулицях Тбілісі патрулів немає. Поліції теж не видно. Тихо, спокійно. Приходжу опівночі до готелю без пригод.
8 
35413
Коментарі