Я вболіваю за київське "Динамо" з 1978 року. Тоді футболісти здавалися мені небожителями. Уявити не міг, що колись говоритиму з ними.
У ті часи передплачував "Спортивну газету", "Советский спорт". Тижневик "Футбол-Хокей" замовити в поштову скриньку було неможливо. Купував його в кіосках і мирився з тим, що доважком давали якийсь комуністичний "Агітатор і пропагандист". Про футбол і футболістів я знав більше, аніж вони самі.
Уперше з приводу футболу мав розмову з Леонідом Буряком. Було це шість років тому. Відтоді спілкувався з багатьма експертами. Найбільше потоваришував із Віктором Грачовим. Легендарний футболіст "Шахтаря" сам іноді телефонує мені.
Із діючими гравцями справи йдуть гірше. Колись можна було додзвонитися до Алієва, Ковпака, Хачеріді. Потім замість Євгена трубку стала брати його дружина. І я вирішив, краще дочекатися завершення кар'єри. Тоді футболісти стають більш балакучі.
А кілька тижнів тому здавав черговий номер газети. Зосередитися заважали постійні дзвінки. Вирішив із годину не відповідати. І дотримався би часу, але надзвонював якийсь абонент. Дивлюся на телефон і не вірю своїм очам. Там напис: "Ярмоленко". Жодного разу не телефонував лідеру "Динамо" та збірної України, хоч і мав його номер. Перша лячна думка: "Йому що від мене треба?"
Беру слухавку. Андрій — сама ввічливість.
— Добрий вечір. У мене пропущений дзвінок від вас.
Від здивування я німію на кілька секунд.
— Від мене? — перепитую. — Не може бути!
— Може.
— Мабуть, це випадково натиснув не ту кнопку, — здогадуюсь я. — Вибачте.
— Нічого страшного. Дзвоніть іще.
За кілька хвилин опановую себе. "І чого не поговорив з Андрієм? Міг же стільки запитати…", — серджуся. Про всяк випадок записую в блокноті кілька загальних футбольних запитань.
Треба бути готовим до всього. Раптом Андрій набере мене ще раз?
2 
35413
Коментарі