Держава і тероризм: еволюція непростих взаємин і "досвід" РФ

Минулі тижні виявилися для російського терористичного режиму "врожайними" на міжнародне визнання. Так, у понеділок, 21 листопада, Парламентська асамблея НАТО визнала РФ "державою-терористом" та закликала створити спеціальний Міжнародний трибунал щодо агресії Росії.

Дедалі більше країн цивілізованого світу та провідних міжнародних організацій, кожна на своєму рівні, приймають рішення з визнання РФ країною "з терористичним режимом" або "державою-спонсором тероризму".

І хоча ці рішення в такому форматі є насамперед політичними, їхню важливість не варто недооцінювати – їх сукупність стане вагомим аргументом до створення вже юридичного, міжнародно-правового механізму не лише ізоляції нинішнього кремлівського режиму, а й притягнення до відповідальності ключових осіб воєнно-політичного керівництва РФ за воєнні злочини і терор, розв'язаний проти України та її народу. А також проти міжнародної спільноти, враховуючи щонайменше використання Росією продовольства як зброї і засобу шантажу, та свідомого створення продовольчої кризи у світі.

Спробуємо розібратися з еволюцією взаємин держави і терористичних організацій, а також з особливостями різних майбутніх "терористичних" статусів РФ.

"Держава-спонсор тероризму": від теорії до практики Холодної війни

Термінологічно поширенішим і звичнішим для всіх є поняття "держава-спонсор тероризму". Воно найбільш поширене у американській політичній і юридичній практиці.

Зазвичай державою-спонсором тероризму називають країну, правлячий режим якої свідомо, за погодженням на найвищому офіційному рівні, забезпечує сприяння і допомагає відомій терористичній організації чи групі.

Таке сприяння може проявлятися в різних формах:

• пряма/прихована допомога фінансами,

• забезпечення зброєю та боєприпасами,

• організація та забезпечення логістики (допомога у постачанні членів терористичної групи усім необхідним для організації та здійснення своєї протиправної діяльності),

• надання прихистку на власній території для керівництва чи бойовиків групи,

• надання власної території для розміщення тренувальних таборів бойовиків чи місць їхнього постійного базування для планування та організації терористичних атак, тощо.

Таке сприяння зазвичай здійснюється з відома вищого воєнно-політичного керівництва країни-спонсора і забезпечується на практиці ресурсами спецслужб, збройних сил або правоохоронних органів цієї країни.

Зазвичай такий симбіоз терористичного угруповання і держави є вигідним обом сторонам.

Терористична група отримує доступ до серйозного організаційного й фінансового ресурсу держави, що полегшує планування та здійснення терактів. А також гарантує безпеку керівництва, бойовиків, майна та об'єктів терористичної групи на території суверенної держави-спонсора.

Держава ж від такої "співпраці" отримує додатковий інструмент забезпечення власної безпеки: з очевидних причин терористичне угруповання, яке отримує від держави таке сприяння і допомогу, не плануватиме і не здійснюватиме терактів на території свого "спонсора". Може навіть допомагати апарату безпеки цієї держави боротися з "конкурентами", усуваючи таким чином додаткові загрози і собі, і державі.

Така модель "співпраці" між окремими державами і терористичними угрупованнями народилася в часи Холодної війни, коли обидві ядерні супердержави, і США і СРСР, дотримуючись домовленості не допустити "гарячої" війни в Європі, використовували для такого гострого протистояння окремі регіони "третього світу". Насамперед Близький Схід, де інтереси Вашингтона і Москви реалізовувалися, зокрема, через групи країн-союзників, а також менш офіційними і більш ризикованими шляхами.

Коли виникала потреба загострити протистояння і завдати противнику дошкульного удару, не викликаючи при цьому підозр і не бажаючи брати на себе відповідальність, і росіяни, і американці зверталися до союзників у регіоні з відповідними проханнями. І вже самі союзники знаходили виконавців таких "делікатних" місій.

Крім іншого, це було в інтересах і самих союзників обох супердержав. Зважаючи на складний комплекс внутрішніх проблем, політичних і релігійних, країни Близького Сходу теж використовували геополітичне протистояння супердержав в своїх інтересах, позбуваючись конкурентів у внутрішньополітичній боротьбі, ставлячи під удар чи знищуючи ті опозиційні, воєнізовані формування, які могли становити загрозу для безпеки окремих країн та регіону в цілому, або ж використовуючи їх проти своїх опонентів в особі інших держав.

Це вплинуло на структуру самих терористичних груп: враховуючи їхню прив'язку до держав-спонсорів, вони розвинули чітку вертикальну ієрархічну структуру "лідер – польові командири – бойовики". Це спрощувало комунікацію і взаємодію з офіційними представниками держави-спонсора: спецслужбами, військовими чи правоохоронцями, залежно від того, хто відповідав за взаємодію зі "своєю" терористичною групою.

Такий стан справ також полегшував політику боротьби з міжнародним тероризмом: загалом, в період Холодної війни вона зводилася не стільки до знищення самих терористичних груп (що теж було нескладно враховуючи їхню жорстку вертикаль управління), скільки до тиску на правильно визначені держави-спонсори з вимогою якщо не припинити повністю, то хоча б ускладнити життя конкретній терористичній організації настільки, щоб знизити її боєздатність, і відповідно, рівень загрози від неї.

Все змінилося наприкінці 1980-х – на початку 1990-х, коли на сцену міжнародного терору вийшов Усама бін Ладен зі своєю "Аль-Каїдою". Він відійшов від канону, відмовившись від вертикальної ієрархічної системи управління. Замінив її горизонтальною мережею окремих терористичних угруповань, пов'язаних між собою не стільки його особистими директивами, скільки спільними стратегічними цілями, які кожна з них втілювала виходячи з власного розуміння, можливостей і доступних ресурсів.

 

Постбіполярний світ і "держави з терористичним режимом"

"Аль-Каїда" бін Ладена революціонізувала міжнародний терористичний рух. Зробила його більш автономним і незалежним від "спонсорства" конкретних держав.

Водночас завершення Холодної війни принесло з собою тектонічні зміни не лише на геостратегічному, а й на регіональному рівнях. Системи міжнародної безпеки переживали трансформації й екзистенційні кризи, а загрози національній та міжнародній безпеці продовжували еволюціонувати.

З дедалі більшою автономізацією (і маргіналізацією – як показав приклад ІДІЛу) міжнародних терористичних рухів та переходом від дво- до багатополярного світу, держави, які втратили свій потенціал часів Холодної війни, але досі ностальгували за "билим вєлічієм", почали дедалі сильніше відчувати брак старого-доброго терористично-диверсійного інструментарію – і шукати способи його повернути.

Йдеться, насамперед, звісно ж про Росію.

Путінський режим відчував традиційне технологічне відставання від США, помножене на болючу і відчутну втрату потенціалу і ресурсу колишніх радянських республік. Не мав можливості настільки прямо і масштабно впливати на колишніх союзників з потрібним терористичним інструментарієм, тому вирішив піти іншим шляхом.

Російська держава поступово імплементувала елементи терористичного інструментарію у власну державну політику та практику діяльності спецслужб та збройних сил. Це, в комплексі з "позиченим" західним досвідом і власними "напрацюваннями" епохи "совка", призвело до появи гібридної війни як явища, і гібридного інструментарію як форми, в якій на сьогодні проявляються найактуальніші загрози національній та міжнародній безпеці.

Так Росія стала на слизький шлях до прямого, офіційного використання методів та засобів терору як інструменту офіційної державної політики та офіційного міжнародного визнання цього факту.

Було лише питанням часу, коли цивілізований світ дасть належну оцінку терористичній діяльності сучасного російського режиму.

Однак відкритим лишається питання власне юридичної оцінки злочинів російського режиму.

Перший варіант – іти шляхом найбільш поширеної американської політичної й юридичної практики, і використовувати поняття "держава-спонсор тероризму". Однак цей варіант вимагає визнання терористичною організацією хоча б ПВК "Вагнер". Тоді російський режим підпадає під визначення такого, який надає допомогу і підтримку визнаній терористичній групі.

Другий варіант – вводити в широку юридичну й міжнародно-правову практику термін "держава з терористичним режимом". Цей підхід вимагатиме більше часу й зусиль на пропрацювання всіх деталей на національному та міжнародному рівнях. Однак він прямо відповідає політико-правовій оцінці дій нинішнього російського режиму.

Насправді цивілізованому світові ніщо не заважає працювати одночасно в обох напрямках – і досягти швидшого й надійнішого результату, притягнення російського режиму до відповідальності за усі злочини й акти терору, вчинені проти України та світу.

×