"У нашій Конституції немає категорії свободи. Досі не розуміємо її глибинного змісту"

Україна не вийде з кризи на клаптикових змінах. Вона або розчиниться в Європі як держава зі втраченими перспективами, або набереться розуму й мужності, щоб ухвалити новий Основний закон, – каже правознавець Всеволод Речицький

Нашій Конституції виповнюється 25 років. Чи потрібен Україні новий Основний закон?

– На східноєвропейському просторі всі конституції побудовані на західних зразках. Студентською мовою – списані. Студент ніби й розуміє слова, та, коли треба їх пояснити, відстоювати зміст, каже: ні, я на таке не підписувався. Україна теж написала Конституцію за західними зразками, але зіпсувала їх і послабила. Ми тоді створили чергову соціалістичну конституцію. Стаття 13-та говорить, що земля є власністю народу. Можна не продовжувати. Бо про те саме йдеться в ленінському декреті "Про землю". Тому нинішні спроби змінити щось окреме – закономірні, але не вирішують питання по суті.

Україна не вийде з кризи на клаптикових змінах. Вона або розчиниться в Європі як держава зі втраченими перспективами, або набереться розуму й мужності, щоб ухвалити нову органічну Конституцію.

Чому ми вийшли на соціалістичний закон у 1990 роках?

– Задумка була краща. Перший варіант написали під керівництвом Леоніда Юзькова, професора Київського університету імені Тараса Шевченка. Передбачав двопалатний парламент, президента і віцепрезидента як керівників виконавчої влади. Планувалася конституція американського типу. І це було правильно. Але втілити проєкт не вдалося. Третина парламенту залишалася переконаними комуністами. Іван Плющ був прихильником американської моделі, та його впливу виявилося недостатньо.

Пам'ятаю, як соціаліст Олександр Мороз уже пізніше, коли я сказав, що конституція має бути ринкова, відповів: "Ринок – підозріле слово". Але нам потрібна саме така – капіталістична, ринкова. Нині вона – як закон для бідних, "розподільча".

 

А що дасть двопалатний парламент?

– Консервативні, успішні, політично досвідчені й багаті люди – з одного боку. І демократичні маси – з другого. Верхня палата дозволить елітам проводити свою стратегічну – тобто кадрову – лінію. Пересічних людей більшість у кожній країні, але поступ – це справа невеликої частини творчих еліт. Найліпший засіб їх верифікувати – це зароблені ними в жорсткій конкуренції статки, хоч би що там казали моралісти.

Верхні палати створюються для людей великого калібру. Йдеться не так про моральні чесноти, як про серйозність намірів, практичність, швидкість і допитливість розуму, вміння передбачати майбутнє, яке для більшості людей є доволі тьмяним. Такі, як Віктор Пінчук, Ігор Коломойський чи Дмитро Фірташ, – далекоглядніші, ніж занурені в рутину повсякдення співгромадяни.

Загалом верхні палати для управління країною важливіші за нижні. Останнім у світі надають переважно одну роль – ухвалювати національний бюджет. І це справедливо. Бо бюджет – це податки, а їх беруть з усіх. Та, коли йдеться про зовнішню політику, інвестиції, довгострокові стратегії, мають працювати на повну потужність саме верхні палати. Вони – парадоксальне уособлення консервативного й водночас стратегічно-креативного типу людей.

Чому важливий саме капіталістичний підхід?

– Для України як сучасної успішної держави це умовний Рубікон. Нам нарешті треба повірити в моральні чесноти людини-власника. Бо справжня мета – не демократизація, а ринковізація України. У всіх сферах – від мистецтва до промисловості. Адже головна ідея європейської конституції, яку втілює Лісабонський договір, – це вільне переміщення товарів, послуг, людей і капіталу. А що означає вільна конкуренція і відкритість України для світу? Якщо таке станеться, багато надутих авторитетів залишаться ні з чим.

Хоча б одну статтю Конституції читали 47 відсотків громадян, за опитуванням Центру Разумкова і Фонду "Демократичні ініціативи" 2019 року. Чому українців не хвилює, що прописано в Основному законі?

– У теперішньому її вигляді це декоративний документ. Не годиться як правовий паспорт України. Беззмістовний з точки зору цінностей і мотивацій. Він потрібен лише політичним спекулянтам.

Конституційний суд покликаний постійно рятувати Україну від власної Конституції, а не впроваджувати її міфологічні норми в життя. Бо, якщо захищати її так, як вона буквально написана, розваляться більшість наших інститутів.

Чому?

– Судді КС – це ніби юридичні політики. Вони читають не лише українську пресу, слухають не тільки президента. Тому намагаються вискочити з лещат нормативного соціалізму, щоб не дати Україні впасти на дно. Фактично рятують країну від ідеалізму її Конституції, месіанства. Адже наміри й реальне життя – різні речі. Візьмемо приклад: Україна кілька років на першому-другому місці у світі за смертністю населення, на одному з останніх – за обсягом вакцинації від Covid-19. У Конституції ж написано, що життя і здоров'я громадян – найвища соціальна цінність. Якщо це конституційна норма прямої дії, то виставляйте на продаж мерседеси Кабміну, щоб вилікувати за кордоном хворих на рак дітей, вакцинуйте українців першими в Європі.

Із 1 липня запрацює з певними обмеженнями ринок землі. Уже є подання в Конституційний суд проти цієї норми. Як бути?

– Володимирові Зеленському треба йти до кінця. Людям із жовтня 1917-го вбивали в голову, що право народу на землю – недоторканне. Мене це лякає, бо лишати ситуацію так – це йти шляхом масового зубожіння. У підсумку Україну розберуть на сегменти політичного впливу росіяни, поляки, угорці.

Як вийти із сучасної кризи з Конституційним судом?

– Ті, хто перебувають поза судом, дають дві поради. Перша – Офіс президента має реформувати КС на нових засадах і не слухати нікого, бо не почує щирої відповіді. Маса людей критикують будь-яку політику Конституційного суду, бо самі хочуть туди потрапити. Адже ця робота фантастично оплачувана й не вимагає великих зусиль.

Друга – виправляйте ситуацію обережними змінами Конституції й поточного законодавства. Але однієї каденції президента для такої справи не вистачить.

Ви за який шлях?

– За перший. Визнати, що Україна – молода й недосвідчена демократія. Погодитися, що наші помилки дестабілізували систему, а судді змушені рятувати країну від просякнутої пережитками соціалізму Конституції.

У нас анекдот ходить. Прокидається суддя КСУ й говорить: мені приснився кошмар, ніби я – це Олександр Тупицький.

Цей конфлікт має особисті корені чи проблеми виникають через Конституцію?

– Конфлікт судді Олександра Тупицького з президентом Володимиром Зеленським має глибше коріння, ніж етичні суперечності. Суть проблеми в тональності Конституції та соціалістичній ментальності суддів. Одні орієнтуються на проринкового президента, інші не сприймають Зеленського навіть на естетичному рівні. Тобто йдеться про конкуренцію посткомуністичної та проринкової свідомості істеблішменту.

Що ж робити?

– Зеленський правий з погляду своїх цілей. Але чи є в нього інструментарій, кадри та політична майстерність для їх досягнення? Йдеться про національний успіх або фіаско. В українській економіці, як і в будь-якій іншій сучасній, люди хочуть одного, а отримують інше, якщо не протилежне. Щоб мати національний успіх, треба бути розумним. Українські олігархи достатньо розумні. Але саме на них влада оголосила полювання.

Коли Дмитро Фірташ побачив, як і чого навчають в Українському католицькому університеті, він пообіцяв підтримку. Інтуїтивно зрозумів, що УКУ – це справжній освітній анклав Заходу. Нині вуз обмежений багатьма чинниками, бо справжньої академічної свободи в Україні немає. Навіть перспективній на початках Києво-Могилянській академії наша бюрократія зламала хребет. Ніби розуміючи це, Віктор Пінчук допомагає молодим українцям вчитися на Заході. Це відповідає стратегії порятунку країни.

Як ставитеся до закону про олігархів?

– Скептично. Це сліпа атака на капітал. Зовсім не те, що нам потрібно. Корупціонери й олігархи – публічні люди, які працюють на не зовсім публічний інтерес. Типу італійського Берлусконі. Їх не можна просто так схопити за руку.

Тому треба спочатку розібратися в явищах олігархату й корупції, мати спеціалістів. Корупція – це ж не банальне вимагання хабарів. Це коли Міністерство науки й освіти своєю егоїстичною політикою не дозволяє державним університетам відраховувати лінивих студентів. Боротьба з коруп­цією – це поєднання інтересів великого бізнесу й держави. Хоч це й парадоксально, держава має працювати на великий бізнес, а не великий бізнес – на державу. А нас роками вчили протилежного.

Володимир Зеленський восени 2019 року міг змінити Конституцію – повністю або частково. Однак почали з іншого: офіс умоглядно переносили за Київ, сварилися з мерами великих міст. Чому не зробив цього – під свою ж передвиборчу програму, де був і ринок землі?

– Зеленський своєю харизмою випередив конкурентів, але закономірно не зміг продовжувати в тому ж темпі. Думаю, він розумів, що виграє легко. Але не мав школи політичного зростання. Зіткнувся з кадровим дефіцитом. Незалежна Україна не вчила молодь за кордоном. Випускники американської програми Фулбрайта (програма наукових обмінів, заснована 1946-го сенатором США Джеймсом Фулбрайтом. Ідея полягає в тому, що розуміння та взаємодія між народами можливі лише на засадах пізнання й поваги до розмаїтого світу. – Країна) в оточенні президента допомагають робити йому перші кроки. Але стажування у США не замінить фундаментальної західної освіти. Тому треба не відкривати ще один університет, а зібрати гроші й запросити "американський університет" в Україну.

Усі попередні президенти спрацювали слабко, Зеленському немає на кого спертися. Віктор Ющенко обіцяв вчити за кордоном тисячі молодих українців. Насправді ніхто державним коштом не поїхав. Сьогодні магістри із західними дипломами були б на вагу золота. Але цього нагорі поки що не зрозуміли.

Якщо порівнювати США й Західну Європу, то де нам краще вчитися конституціоналізму?

– Альберт Ейнштейн вважав, що американська конституція найкраща у світі, бо найбільше орієнтована на бізнес, інтелектуальну свободу, поступ і національний прогрес. Вона дбає про творців – інтелігенцію, людей науки, освіти й мистецтва. І робить це послідовніше за будь-яку конституцію країн Західної Європи.

Геніальний фізик зазначав, що у США утвердилося "творче божевілля". Воно там поставлене на промислову основу. Американці терпимі й на конституційному рівні не визнають можливості "хибних ідей". Їхній ідеал – непідробна винахідливість і свобода уяви в усьому. Йдеться про свободу думки, слова та преси, академічну свободу, культурну строкатість і конфесійне різноманіття. Чому б нам не запозичити таку модель, цінності та спосіб життя?

 

На початку розмови ви були песимістичні щодо майбутнього України. Чим це поясните?

– Ми не перейшли на ринкові засади життя. Тому кримчани, які проголосували за українську незалежність 1991-го, тихо повернулися в Росію. Бо Україна – досі соціалістична держава. Росія теж. Вони обрали вдвічі багатший від українського соціалізм.

Інше розуміння потреб демонструє Ізраїль. Там проблеми, ракетні обстріли, війна, але країна послідовно ринкова. Отже по-справжньому жива. Ринок – сучасне втілення справедливості. Ми не ринкові, й тому не дивно, що все більше українців тягнеться до веселіших за нас Польщі, Чехії.

"Дух і тіло ми положим за нашу свободу", говорить наш гімн. Але в нашій Конституції в переліку найвищих соціальних цінностей немає категорії свободи. Ми досі не розуміємо її глибинного змісту. Що таке свобода на побутовому рівні? Насамперед це цікаве, насичене емоціями життя.

Що може дати суспільству нова Конституція, з погляду керованості й поступу країни. Що вона значила би для людини?

– Може дати реальну можливість розкритися. Образно кажучи, український Стів Джобс чи Модільяні отримають шанс вчасно мати визнання.

Для прогресивних суспільств потрібні гарантії приватної власності й інтелектуальної свободи. Це перше, що має підтримати нова Конституція України. Вона повинна спрощувати та прискорювати більшість соціальних дій. Якщо потрібен дитячий садок, за соціалізму йдуть до когось впливового. На ринку цю послугу купують за гроші. І не треба витрачати енергію на зв'язки, блат, сумнівні оборудки.

Свобода вибору створює здоровий тонус життя. Від цього походить усе – індекси щастя, творчість і вектори міграційних потоків.

Про яку міграцію говорите?

– Рік тому вразив сюжет на CNN. Йшлося про будівництво стіни США на кордоні з Мексикою. Розповідали про жінок Гондурасу з малими дітьми. Вони як тільки могли пробиралися до кордону Штатів, підкидали немовлят на платформи товарних поїздів, що прямували в США. Матері назавжди розлучалися з дітьми заради їхньої кращої долі. Що може бути сильнішим аргументом?

×