Історія важко пораненого добровольця, у якого нікого немає.
На жаль, ця історія аж ніяк не унікальна – таких людей в країні багато. Але тим болючіше і тим важче змиритись з цим, тим більші випробування чекають на кожного з таких людей, кожного з нас, і на все суспільство.
- Нормальне у мене життя. Але іноді я думаю, чому мене не вбило, - зітхає 49-річний Ігор Трофимов, чернігівець, стрілець першої танкової бригади. - Виходить, доля така. Але маю піднятись, і повернутись до своїх, в бригаду…
Повернутись йому буде непросто.
Він лежить у чернігівській лікарні №4, у хоспісі. Не може вставати, ходити. Навіть мобільний телефон взяти з тумбочки складно. Через травмовані хребці у шийному відділі ноги скрутило, не тримають, руки теж слабкі. Пляшку води піднести до рота може, якщо її подадуть. А от самостійно поїсти не виходить. Годують медсестри.
З іншим ще складніше: Ігор цілодобово у памперсі. Це означає, що за ним потрібен відповідний щоденний догляд, зважте, при вазі більше ста кілограмів. Обмитись, перевдягтись, викупатись - проблема. Для відведення сечі медики поставили катетер, рідина стікає у спеціальний пакет.
І так уже більше півроку.
Тривалий прийом медпрепаратів дався взнаки: розлади шлунку, блювотні рефлекси та інші наслідки. Коли йшла до нього, медсестри поцікавилися, що з продуктів несу. Переживали.
Ні телевізора, ні радіо у палаті нема. Єдиний зв'язок зі світом поза лікарнею — телефон. Раз чи два на тиждень провідують волонтери. Проте здебільшого він наодинці зі своїми невеселими думками. З рідних нікого поруч немає.
Вражає, що при цьому він не озлився на весь світ, не дивиться спідлоба і не прокликає всіх, кому легше, аніж йому.
Спокійно, без особливих емоцій, ніби йдеться про людину, яку він просто добре знає, розповідає свою історію цієї війни.
Три контузії
24 лютого застало Ігоря вдома, в Чернігові: хворів на запалення легень. Як тільки полегшало, пішов до військкомату.
— Сім днів ходив, - пригадує. – Спочатку казали - начальства немає, потім просто – "приходьте завтра". У перший день було п'ятеро таких, як я, на другий нікого. Але потім, на третій, знову вже чоловік десять. Запам'ятався один дідусь, йому нікуди було дітися, дім розбомбило, просився воювати. На сьомий день нас зібралося вже чоловік з шістдесят. Молодих відправили вчитися стріляти з джавелінів. А кому більше сорока — в піхоту.
- Пам'ятаєте перший бій?
- Ми стояли на околиці Чернігова, неподалік "Епіцентру". Отримали наказ взяти позицію, де був ворог. З двох боків, "кліщами" обійшли цвинтар "Яцево", десятеро розвідників і нас десятеро. Зайшли в посадку, де стояли два ворожі Гради, БТРи, саушки (самохідні артилерійські установки) і цистерна з паливом. Це була для них повна несподіванка, нічого такого вони не очікували. Техніку спалили, бензовоз розвідоси забрали. Ми взяли зброю, а трупи там лишили, десь три десятки. У нас же навіть жодного трьохсотого не було.
Але не завжди було все так добре. В одну з ночей вдарив мороз. Спиляли дерево, щоб перегородити дорогу, то на ньому бурульки соку замерзли. Тоді в голові крутилася лише одна думка: "Буду двохсотий або трьохсотий, тільки б ці зомбі не пройшли".
Після деокупації Чернігівської області піхотинця Трофимова відправили у прикордоння. Потім була Мар'їнка на Донеччині. Прикривали розвідку.
— Коли йдеш на нуль, важлива моральна підтримка. Виходили назад, кому плюсик слали?
— Нікому.
— Як витримали?
— З розуму не зійшов, і добре. Згодом перекинули нас у Запорізьку область, під Гуляйполе. Іноді там і води по декілька днів не бачили. Якщо дощ пішов — радість. Та, як би не було важко, необхідно триматися. Важливий відпочинок. Посиділи, поговорили і спати. Розмова має бути про що завгодно, тільки не про війну. Мультики переповідали один одному. Або ще, я рибалка, то розповідав, коли та як свою найбільшу рибу, ляща десь на п'ять кіло, впіймав у Дніпрі.
— Яка найстрашніша зброя ?
— Сонцепьок. Навіть цегла плавиться. Взагалі, будь-яка зброя страшна: і автомати, і касетні бомби, гармати, танки. Все це несе смерть.
Першу контузію Ігор пережив у Чернігові, другу в Гуляйполі, третю в селі Марбуд Сумської області.
— За кілька метрів жахнуло, — розповідає він. — Вибухова хвиля відкинула на 3-4 метри. Вуха заклало, ні хріна не чуєш, ні хріна не бачиш, і мову відібрало. Десь через півгодини попускати стало. Наступного дня нас звідти забрали, привезли на Чернігівщину. Скрутило — знепритомнів, впав. Хлопці давай піднімати, а мене ноги не тримають. Відвезли в Ніжин до лікарні. А далі з Ніжина в Чернігів, з Чернігова у Київ, потім були Львів, Ужгород, Мукачево, і знову Чернігів.
Ігор розповідає про війну, але якось весь час обходить той момент, чи чекає його хто з цієї війни, про кого він сам думає. Та маємо торкнутись і цього…
"У вас була сім'я?" "Колись…"
Народився і виріс він в Чернігові.
- Батька я ніколи не знав. Бабуся, матір, вітчим, хрещений вже давно на тому світі, два двоюрідні брати на фронті, — перераховує Трофимов. — Мама працювала провідницею, часто була в поїздках. Тож мене більше виховувала бабуся. Вчила бути самостійним.
— У вас була сім'я?
— Колись. Дочці двадцять чотири. Як розлучилися з дружиною у 2007 році, з тих пір не спілкуємося.
—Хотіли б, аби вони вас провідали?
— Не хочу, аби бачили мене в такому стані.
Друзів у Трофимова немає. Каже, в компанії з дитинства їх було четверо, то один "вже у землі", двох інших "десь розкидало по світу".
—Ви лишилися в бабусиній квартирі?
—Так. Їздив працювати на Київ. Я ж зварювальник. На ікру червону і чорну не падкий, а на хліб з маслом завжди зароблю. Ще кіт і пес були. Я тварин люблю. Тепер самі в квартирі живуть, сусідка за ними доглядає.
"Потрібен помічник, щоб садити. А він сам..."
—Діагноз який поставили?
— Щось з хребтом: проблемні кілька хребців. Після занять з реабілітологом перший раз мене посадили в Ужгороді через три місяці. Але там довго бути не можна, бо іншим теж потрібна реабілітація. І пролежні, і виразки на ногах, все пережив... Зараз бувають такі болі, що заснути не можу.
Чимало препаратів дають в лікарнях, деякі доводиться докуповувати. Побратими гроші збирали, ротний приїздив. Коли піднімуся, повернусь до своїх. Хочу, щоб війна нарешті закінчилася.
***
— Ігор стане на ноги? — запитала у Наталії Норинської, завідувачки ревматологічного відділення з м'язово-скелетною реабілітацією четвертої лікарні.
— Чим більше часу збігає, тим вірогідність знижується. У нас було завдання хоча б у крісло посадити, щоб міг поїхати у візку. Але потрібен помічник, щоб садити. А він сам. Щоб навчитися ж пересідати, треба руками вагу тулуба перенести з ліжка на візок. Йому б більше підходило неврологічне відділення. Можливо, на наступний цикл туди і піде. У нас відбув три тижні. Місяць полежить в хоспісі.
— Що необхідно, аби швидше одужував?
— Тренування, виконання вказівок реабілітолога. Інструктор може приділити йому певний час, весь день бути з ним не зможе, бо таких, як він, у нас двадцять. Тому сам повинен виконувати вправи. Ми для нього намагаємося робити все, що можемо. Проте багато залежить від людини, наскільки вона вмотивована. Ну, і звісно моральна підтримка потрібна.
Від редакції. Така ось непроста історія Ігоря Трофимова. Ми розуміємо, що в країні сьогодні безліч трагедій та драм. Знаємо, що війна зруйнували мільйони життів. Він чимось особливий? Ні. Багатьом так само нелегко. Але з кожного такого окремого, нічим не особливого життя, складається доля країни. І важко змиритись з тим, що ось ця, конкретна, жива людина, яка віддала все, що мала (пригадуєте оте "сім днів ходив до воєнкомату"?), тепер з таким діагнозом і в такому місці (ви знаєте, що таке хоспіс) самотня і наодинці лише зі своїми думками. І при цьому він справді нікого не проклинає, як могло би бути, не "качає права", не вважає, що хтось йому винен. Нарешті, просто має чоловічу гідність: "не хочу, щоб вони бачили мене таким".
Ми знаємо, що не журналістська справа - вирішувати проблеми конкретної людини. Наша справа ніби то лише розповідати, описувати, переказувати. Але…
Ми звертаємось до медичної спільноти, можливо, ви знаєте, як або чим допомогти Ігореві Трофимову?
До Міністерства охорони здоров'я: можливо, є міжнародні партнери, які можуть взяти під свою опіку Ігоря чи разом з ним ще когось з таких поранених, як Ігор, на лікування та реабілітацію.
До Міністерства соціальної політики та Міністерства у справах ветеранів: що можна зробити, чим допомогти в такій ситуації? Чи ви теж безсилі?
Раптом цю публікацію прочитають колишня дружина чи доросла донька Ігоря: ви можете гордитись таким чоловіком та таким батьком, і вірогідно, ви єдині люди на цій планеті, які можуть повернути йому здатність стати на ноги.
Або ж прочитає той, хто не був знайомий з Ігорем, але тепер ви знаєте про його долю. Можливо, це зачепить якусь струну у вашій душі.
Йому щодня потрібні кошти на ліки (номер картки волонтерки Олени Лободи, яка збирає кошти для нього: 4149 4990 7549 4607), і чим довше він лежить, тим список стає довшим, а нестача коштів гострішою.
Потрібні лікування та реабілітація.
Просто – увага.
Просто оте, сказане лікаркою: "моральна підтримка"….
7 
1262
Коментарі