23 квітня 2016 року Петро Порошенко запросив до себе представників Всеукраїнської ради церков і релігійних організацій. Час обрав сприятливий — незадовго до Вознесіння Христового. І говорив президент України про речі доленосні. Проте очікуваного результату зустріч навряд чи матиме.
— В умовах гібридної війни, коли Україна протистоїть збройній агресії сусідньої держави, наші вороги намагаються використати релігійний фактор у власних інтересах, — говорить Порошенко. — Ворог прагне розколоти нашу державу й розхитати її зсередини.
Президент закликає церковних лідерів зважити на бажання православних громадян України "мати єдину помісну автокефальну церкву", як у більшості православних країн.
— Церкву, євхаристично та молитовно поєднану й адміністративно незалежну від інших держав, — додає.
Слова правильні й нагальні. Проте, найімовірніше, вони знову пролунають гласом волаючого у пустелі. Основні адресати президентського послання — очільники української філії Московського патріархату — за два роки так і не навчилися чути владу, що з'явилась в Україні після Революції гідності. Гундяївські намісники УПЦ МП (від прізвища патріарха Кирила, в миру Володимира Гундяєва — предстоятеля Російської православної церкви. — ГПУ) демонструють зневагу не лише до нових лідерів і державних заходів. Вони відмовляються брати участь навіть у спільних молитвах за мир в Україні, на які збираються представники всіх вітчизняних конфесій.
Уособленням такого зухвальства є намісник Лаври, у миру — Петро Лебідь.
Не будемо зазирати майже за 3-метровий паркан його розкішного маєтку під Києвом і прицінятися до "Мерседесу" представницького класу за 2,3 мільйона гривень, яким роз'їжджає навіть територією монастиря. Залишимо осторонь і попередній ювілей, для відзначення якого отець Павло орендував три бенкетні зали столичного готелю "Русь", і ювілей нинішній — із кількаденними святкуваннями під час великого посту, традиційно розгорнутими до масштабів загальноцерковного свята. Зрештою, потяг до розкошів і близький до безвір'я спосіб життя нинішнього намісника Лаври — це його особистий гріх перед Господом.
Небезпека в іншому. Владика Павло на території святого монастиря фактично створив "республіку", що часом нагадує територіальні витвори московітів на Донбасі. "Республіку", підконтрольну одній особі, де дія українських законів зведена до мінімуму. Там можуть зникати люди, відбуватися таємні отруєння, замахи на неугодних керівників, яким останніми роками став нині покійний митрополит Володимир. Там, за велінням намісника Лаври чи й за його безпосередньої участі, виламують руки журналістам, знищують телевізійну техніку, вилучають "сатанинські" записи. Звідси всевладний Павло транслює на Україну попередньо записані відеопогрози особистим ворогам. Коли ж повноважні представники влади вказують на порушення чинних у країні норм, він відповідає: "Порушив? Ну і слава Богу," — і зачиняє за собою браму власної "республіки".
Сумно й те, що позиція ієрарха, який публічно заявляє про бажання побачити незалежну Україну "в бєлих тапочках", офіційно підтримує предстоятель УПЦ Московського патріархату Онуфрій. Саме так слід розуміти дароване многогрішному Павлу на його 55-річчя право носити дві панагії.
Владика Павло — найодіозніший, проте не єдиний у своїх поглядах служитель УПЦ МП. І його незалежна лаврська "республіка" — найбільша, проте не єдина структура, що воліє жити за настановами з Москви. І от найближчим часом у всі ці територіальні анклави почне прибувати підсилення з "білокам'яної". Згідно з постановою гундяївського синоду, що 16 квітня вирішив відправити до церков і монастирів України 1450 російських священиків і 700 семінаристів.
На підмогу владиці Павлу та його однодумцям прибудуть понад дві тисячі підготовлених і навчених "чорних чоловічків".
Путінські збройні лави посилять солдати Гундяєва, й на Україну накотяться нові хвилі гібридної війни.
Церква відокремлена від держави — це так. Проте держава не лише має право, а й зобов'язана реагувати на антидержавні висловлювання і заклики, що лунають із вуст поставлених Москвою кліриків. Наша влада має також контролювати церковні візити з недружньої країни — надто, коли вони йдуть потоками.
3 
1
Коментарі