Кілька днів тому був на концерті групи "Океан Эльзи". Перебуваю під сильним враженням. Не від музики — вона була прекрасна, але я її чув і раніше. Від публіки.
Я опинився у великому залі, наповненому людьми у вишиванках. У дівчат на головах вінки а-ля Наталка Полтавка. За найменшої нагоди — всі хором кричать "Слава Україні! Героям слава!" і розмахують синьо-жовтими прапорами. А наприкінці весь зал разом із Вакарчуком заспівав національний гімн — "Ще не вмерла України ні слава, ні воля".
Дивлячись на все це, я переживав почуття, природа якого мені стала зрозуміла не одразу. А коли розібрався, то дуже здивувався.
Почуття це, виявляється, було лютою заздрістю. Як у дитинстві: сидиш удома застуджений, дивишся у вікно, а там усі грають у щось дуже цікаве, і їм там класно. А в тебе температура, з носа тече, горло наждачне, скоро доведеться пити противне молоко з содою і ставити гірчичники.
Адже якщо в нас великий натовп почне кричати "Слава Росії!" і розмахувати прапорами, то це буде або якась казенно-патріотична акція, або збіговисько агресивних ксенофобів. Ну а уявити співвітчизників, які добровільно співають михалковський гімн про "братских народов союз вековой" я не можу, — бракує уяви.
Примітно й те, що люди на концерті здебільшого говорили між собою російською. Проте це все ж був щирий український націоналізм — не етнічний, а державний. І абсолютно добровільний — адже подія відбувалася не в Києві, а в Лондоні.
Років зо три тому я був в Україні й написав тоді, що країни, по-моєму, поки що немає. В усякому разі, я не відчув і не зрозумів, що таке Україна. Усіх про це запитував, і ніхто, навіть львівські професори, не змогли вивести формулу українськості.
А зараз ця формула є. Її видно неозброєним оком. Називається "Національне відродження". І спасибі за це українці, ймовірно, повинні сказати Януковичу й Путіну. Перший спровокував Майдан, а другий допоміг українцям об'єднатися і стати нацією.
Назаздрившись, я згадав, як у серпні 1991-го ми теж ходили з російським триколором, і як це було здорово. Але потім, дуже швидко, з цим зав'язали. Фі! Офіціоз і показуха.
Я завжди вважав сучасний націоналізм дикістю, анахронізмом і небезпечною єрессю. Але ось побачив натовп, який пишається національним прапором, співає гімн не з-під палиці — і при цьому нікого не проклинає і не ненавидить, а просто радіє — і стало заздрісно й гірко через те, що в російських реаліях це неможливо.
Але ж без такого підйому і єднання, напевно, нічого хорошого в нашій країні не буде?
Якою має бути держава, щоб люди вважали її своєю? Якою повинна стати Росія, щоб Гребенщиков або Шевчук заспівали на концерті гімн, і всіх би не знудило?
5 
35413
Коментарі