Мені страшно за те, як Україна зможе впоратися зі збільшенням хворих на коронавірус.
У лікарні італійського міста Пезаро, де я зараз працюю, при звичайному режимі роботи було одне реанімаційне відділення з шістьма ліжками. Нині тут обладнано їх п'ять. В один із найскладніших днів до них поступили одразу 70 пацієнтів у тяжкому стані. На момент нашого приїзду було майже 30 на апаратах штучного дихання. 50 перебували у відділенні інтенсивної терапії.
Роботу лікарень у регіоні перерозподілили. Ця приймає лише хворих на коронавірус. Сюди привезли обладнання з інших регіональних клінік, що взяли на себе решту пацієнтів. Найбільшим викликом для системи охорони здоров'я Італії була нестача персоналу. Переважно медсестер. Тому їх також перевели сюди з інших лікарень.
Збільшення навантаження на систему та перепланування її роботи не призвело до колапсу чи нестачі обладнання і витратних матеріалів. Усього достатньо. На вході у відділення я надіваю дві пари рукавичок і новий костюм. Перед кожним пацієнтом — ще одну пару рукавичок. Коли їх знімаю, дезінфікую нижній шар розчинами, які є всюди у відділенні. Тут ніхто не рахує, скільки катетерів витратив за день, скільки метрів бинта відмотав чи флаконів фізрозчину ввів. Немає нескінченних журналів, куди треба ці дані записувати.
Це неможливо порівняти з українськими лікарнями, де, щоб виконати маніпуляції, потрібно дочекатися, аби родичі пацієнта купили все необхідне. Зараз в Італії у мене у відділенні лежить літній пацієнт, який кілька днів тому втратив хвору на коронавірус дружину, а його донька — у відділенні на поверх вище. Хто б їм купив усе — від серветок до антибіотиків — у нашій реальності?
Ситуація в Україні з забезпеченням лікарень схожа на 2014 рік, коли добровольці, яких вдягнули волонтери, пішли захищати Україну від російської армії.
Керівництво лікарень зараз, як тоді командування війська, забороняє персоналу казати правду про нестачу й неготовність. А волонтери всіма силами купують засоби захисту, апарати штучного дихання, медикаменти, допомагають медикам дістатися на роботу.
Італійцям важко. Вони працюють на виснаження, але мають необхідне, щоб надати потрібну допомогу. Це разюче відрізняється від української реальності. У нас перед тим, як перевезти пацієнта з операційної в палату, необхідно спершу знайти працюючий інфузомат (пристрій для тривалого, дозованого введення препаратів. — ГПУ).
Україна входить у кризу пізніше. Можна навчитися на прикладі інших і мати план з декількох етапів, а не поодинокі спроби підлатати дірки.
Потрібен перерозподіл ресурсів на рівні країни, області, регіону. Маємо визначити лікарні лише для вірусних хворих. Перевезти туди обладнання з інших. Мають бути чіткі фази входу та виходу з кризи. Однією з перших мала би бути підготовка людей. Важливе навчання, швидкий обмін актуальною й об'єктивною інформацією, а не створення "вінницьких" протоколів лікування коронавірусу. Десятки випадків зараження медиків на початку епідемії в Україні — це результат відсутності цього етапу.
Підготовчу фазу Україна мала пройти ще на початку березня. Наступна — масове тестування та визначення контактів з інфікованими. Але вже після першого летального випадку в Радомишлі й поширення хвороби в Чернівецький і Тернопільській областях стало зрозуміло, що цього не відбулося.
Програвши всі попередні етапи, зараз варто сконцентруватися на якісній допомозі тим, хто хворий. На підсиленні спроможності лікарень, виходячи з відвертих даних, а не сподівання на "може, пронесе".
1 
1
Коментарі