Уперше за кілька останніх років або ж і десятиліть прикордонна станція Чоп вразила мене цілковитою порожнечею.
Десь поділись генделики, що торгували цілодобово міцними, слабкими і всякими іншими напоями. Зникли юрби галасливих циганів, що небезуспішно намагалися втюхати подорожнім сумнівної якості страхові поліси, угорські форинти та залізничні квитки до Загоня за півціни. Навіть приблудні собаки під станцією десь пропали, мовби і їх торкнулося це запустіння, занепад або, може, провіщений Фукуямою "кінець історії".
Власне, порожнечу я відчув ще в поїзді, в"їжджаючи на станцію Чоп зі словацького боку. Поїзд складався лише з трьох вагонів, і всі вони були майже порожніми. Років десять тому такий самий поїзд із угорського Загоня був переповнений. Торбів і пакунків у кожнім вагоні було більше, ніж людей. Хтось навіть віз у тамбурі новеньку ванну. Євразійський капіталізм, однак, переміг: бідолашні роздрібні контрабандисти з довколишніх сіл закономірно програли змагання гуртовим контрабандистам із Києва, які поступово приватизували собі всю державу, з її поїздами та митницями.
Моїм першим припущенням було, що всі вже виїхали — і в Україні залишилися самі лише гуртовики. Наступне припущення було ще похмурішим: наші сусіди на заході, вступаючи з Нового року до Шенгенської зони, вирішили взагалі закрити кордон, аби остаточно позбутись мороки з аморфним, драглистим і політично шизофренічним тілом на сході. Тепер ми сповна відчуємо, подумалося мені, наскільки "далеким" є те зарубіжжя, що починається на нашому західному кордоні. І наскільки "близьким" є те, що тягнеться до Мухосранська, Семипалатинська та Улан-Уде. Сконструйована у Москві віртуальна реальність має шанс нарешті остаточно матеріалізуватись.
Я мусив, однак, зателефонувати до Києва. А оскільки всі автомати зі станції Чоп теж позникали, я підступив до касирки в самотнім віконечку і довідався, що наше майбутнє не таке вже й похмуре. "Буде ремонт, — сказала вона. — Тому все убрали".
? За кілька місяців я знову потрапив на ту саму станцію. Її велетенське приміщення й далі зяяло пусткою. Приготування до ремонту, вочевидь, тривали. Я спробував собі уявити, скільки триватиме після цього сам ремонт, і збагнув, що переді мною наочний символ усіх наших "реформ", "державотворення" та "європейської інтеграції". Гуртовим контрабандистам, які правлять цією країною, пасажирська станція Чоп, зрештою, не надто потрібна. Вони користуються переважно аеропортом "Бориспіль". Ну і, звісно, товарними станціями, портами та трубопроводами — але це вже інша історія.
Буде ремонт, — сказала вона. — Тому все убрали
Надія, однак, помирає останньою. Тож одного дня я раптом побачив занедбану й спорожнілу станцію Чоп у цілком іншому світлі — як несподіваний, проте вірогідний символ цілком іншої інтеграції та інакшого майбутнього. І трапилося мені це видіння доволі далеко від Чопа — аж на заході Польщі, у крихітному містечку Алєксандрув. Там стоїть чомусь така сама гігантська, як у Чопі, і така сама порожня й мало кому потрібна залізнична станція. Колись, років сто тому, коли Польщі не існувало, тут проходив кордон між Російською імперією та Пруссією. Кажуть, сам цар Олександр приїздив сюди позолоченим потягом, аби перебалакати на кордоні зі своїм німецьким колегою Фрідріхом.
Сьогодні це — польська глибинка, у якій мало хто й пам"ятає про якийсь пруссько-російський кордон, як і про Олександра та Фрідріха. Власне, це вже європейська глибинка, де й про польсько-німецький кордон скоро мало хто пам"ятатиме. Чи, принаймні, мало хто його помічатиме. Тому що "близьке зарубіжжя" простяглося тепер з Алєксандрува до Берліна, Парижа, Мадрида і Лондона. А "далеке" починається в Чопі та Львові й тягнеться далі до Києва, Мухосранська, Семипалатинська й Улан-Уде.
3 
35413
Коментарі