Колишній дисидент, один із засновників Української Гельсінкської спілки Мирослав Маринович, 60 років, публічно відмовився від поїздок до країн Шенгенського візового простору — на рік.
— Причиною стали абсурд і приниження, яких я зазнавав під час отримання віз. Останнього разу — від генконсульства Польщі у Львові, — каже Маринович. — Візовий режим не лише фіксує болісну для нас ситуацію, а й упливає на неї. Пройшовши через приниження у посольствах чи при перетині кордону, людині тяжко потім зібратися, відновити гідність, спілкуватися із західними партнерами на рівних. Певний час я навіть вдавався до такого прийому: "обтершись" від принижень, сідав у першому-ліпшому барі й замовляв кухоль пива. Знаєте — допомагало...
Чи відрізняється ставлення до українців з боку посольств чи консульств інших країн Шенгенського простору?
— Радше казав би про різницю у ставленні до українців з боку, наприклад, Великої Британії і США та країн Шенгенської зони. Якщо перші спокійно дають довготермінові візи, то другі автоматично вбачають у тобі порушника правил і потенційне джерело клопоту. Так, можна щиро поспівчувати консульству Польщі у Львові — воно видає чи не найбільше віз. Але наскільки спростилася б праця консульських працівників, якби візи були не коротко-, а довготермінові! Тобто оця шенгенська недовіра до українців створює проблеми для їхніх консулятів.
Якщо українці не можуть добитися поваги від власної держави, то чого чекати від інших?
— Наша вина в цьому безсумнівна. Ми розбестили наших політиків і продовжуємо це робити. Вони легко маніпулюють нами й користуються нашою громадянською пасивністю. Так буде доти, доки не розпрощаємося з рабською психологією, зі сумнозвісним "моя хата скраю". Маємо натомість засвоїти, що означає громадянська відповідальність. Відповідальні ми і за репутацію українців за кордоном, бо часто принижуємо себе, махнувши рукою на власну гідність. Проте в усьому цьому є й інший бік медалі: українцям нема на кого сподіватися, не варто очікувати підтримки держави. Хто може прийти на допомогу простому заробітчанину? Українським політикам не до цього — встигнути б першим купити нове авто чи годинник із брильянтами. При цьому на тлі скромно одягненого фінського парламентаря, який їде на роботу на велосипеді, вони навіть у костюмах від Версаче виглядають жалюгідно.
Ви присвятили своє життя боротьбі за права людини, були ув"язнені, а тепер мусите терпіти візові приниження. Де справедливість?
— Над цим питанням і має замислитися громадськість у Євросоюзі та його керівництво. Ота невідповідність між деклараціями і реальністю, якою обросла шенгенська візова система, стала надмірною. Вона починає дискредитувати і Шенгенські країни, і європейські цінності. Час шенгенському кораблю чистити своє днище.
Чи стикалися з виявами другосортності українських громадян?
— Звичайно. Але я у вигіднішому становищі, бо зазвичай проходжу митниці на летовищах, а там інші правила. Крім того, на Заході контактую здебільшого з академічним або церковним середовищем. Тому певною мірою захищений від того, на що наражаються, скажімо, заробітчани. Але в Італії від наших я наслухався про такі приниження! Зароблений ними гріш дається тяжко.
Можливо, Україні слід поновити візовий режим для громадян Євросоюзу?
— Це поширена думка. Проте ми повинні мислити не реактивно, а стратегічно. Майбутнє світу не у новому замиканні по власних національних квартирах. Проте й кордони не відкриються самі собою. Передусім, про це повинні подбати українські владні інституції. Україна повинна виконати свою частину — скажімо, унормувати кордони з Росією та Білоруссю. Інша частина — за нашими партнерами на Заході. І тут серед найголовніших завдань я виділив би переосмислення європейської системи безпеки й місця в ній пострадянських держав.
Чи можуть щось радикально змінити у стосунках України і Євросоюзу наступні вибори, зокрема щодо лібералізації візового режиму?
— Вибори змінять мало. Політична еліта замкнула владу на себе, а тому реальної альтернативи народ не має. Зміни настануть тоді, коли радикальні зрушення відбудуться в психології самих людей. Щодо Євросоюзу, то йому ще треба буде усвідомити: політика чемного відпихання України з надією, що цей збаламучений край упорядкує Росія, даремна й безпеки Європі не гарантує. Якби Європа читала українські казки, то знала б: навіть запущений вуличний кіт чи собака можуть стати героєві у пригоді.
2 
1
Коментарі