Одна з найбільших вад українців — недовіра й зневага до суспільних інституцій базового рівня. Без них не може бути щасливого життя в країні. Нам систематично випадають виклики, що вчать ці інституції цінувати й будувати.
2014-й навчив нас цінувати армію й захисників країни. 2020 рік — медицину й лікарів. На черзі вчителі, пожежники, поліцейські, листоноші, науковці, дипломати, чиновники й судді.
Сьогодні чиновники та судді викликають здебільшого відразу. Незначна кількість порядних професіоналів лише підкреслює жалюгідний стан системи. Але кілька років тому таку ж відразу викликали військові й медики. І там, і там процвітали корупція, нехлюйство й зрада. Наслідки нехтування професійною та людською честю перші змили кров'ю у 2014–2015 роках, другі вигрібають нині. Ні там, ні там досі не все гаразд. Але кардинальна зміна ставлення громадян до армії вже відбулася. Назад її розвернути неможливо. На черзі — система охорони здоров'я.
Перезаснування держави дехто бачить як вихор, що змітає з дошки всі старі фігури, щоб вигулькнули нові — ефективні, спроможні й засновані на цінностях. Так не буває. В реальності старі фігури розсипаються на пісок. На місці тих купок піску потроху виникають обриси нових, які ми ліпимо разом, через біль і страждання, кров і страх.
Чи можна без крові й болю? Так. Кожна людина всередині старих систем може поміняти свою поведінку, не очікуючи, доки опиниться на вістрі чергового удару. Кожна людина поза межами старих систем може допомогти будувати нові або принаймні усвідомити їхню необхідність.
Нині час руйнації. За ним приходить пора будівництва. Або ні. Тоді на руїнах виростає ліс, місце людей займають кажани. Згодом з'являться нові люди й побудують міста на місці тих лісів. Але це буде вже інша історія.
1 
1
Коментарі