Чи зумів сьогодні український люд загнуздати найлютішого ворога — олігархат у шатах влади? Зрозуміло, наші клани рака з рота не випустять, усі важелі поки що в їхніх руках. Із чорного кота білого не зробиш, то що — від поганого утік, а гарного не наздогнав? Поки що — так, але виборчий цикл не завершено. Парламентська епопея може більше звершити доброго, ніж президентська. Якщо гору в ній візьме народ — голий, як бубон, зате гострий, як бритва. Тож усе ще попереду.
Олігархічна влада вміє ловити навіть стріляного горобця на полові. Дивіться, як хитро розставляли сільця в останні тижні перед виборами глави держави. Раптом ні з сього ні з того кинули додаткову пенсію. На тобі маленьку нитку, а з тебе цілу свитку — твій голос. Усе за методою яструба, який жаліє курку, доки всю не обскубе. А як обскубе — і жаліти немає кого. До парламентських виборів новою живою вразою уразять, але розум для того й дано кожному, щоб не купуватися на таку макуху, бо до біди знайдеться й прибідок, за який доведеться потім платити. Думка п'є воду, а відвага мед, а саме розум і веде до відваги, що перемагає. І має обов'язково перемогти.
Десь за тиждень перед виборами я розмовляв із другом юності Іваном Вертебним, родом зі знаменитої і нині зниклої Пелехівщини, яка дала світові братів Майбород. Іван Андрійович — їхній племінник, знаменитий у полтавському Придніпров'ї хлібороб. Він із великим занепокоєнням говорив про те, як багато земляків при силі й здоров'ї шукають роботу на чужині. І знаходять, бо вміють працювати і давати лад будь-якому ділу. А ось діла в рідних краях для них немає.
— Ось давай, тезко, подумаємо, що ж воно робиться, — закликав мене Вертебний. — Чому нашим людям роботи немає, а ось для влади вона ніби є? Людям, які мають орати, сіяти, кувати, складати, немає куди рук докласти, а тим, хто папери з місця на місце перекладає і править тревені, є? Як так виходить, що в світах наші руки потрібні, а дома — ні? Ми експортуємо уже робочий люд, а навіщо тоді чиновна обслуга, яка нікого й ніщо не обслуговує?
Мій давній друг порушив проблему, яка у всіх на видноті. Справді, якщо, як казав Порошенко, трудова міграція річ абсолютно нормальна, то постає запитання: чому ж тоді так само не мігрує наша влада у світ? Люди роботящі потрібні, скажемо, і Польщі, але чому там не потрібні наші правителі? Чи не тому, що вони нездатні ефективно правити там, але правлять тут? Чому ми кличемо то Яресько, то Супрун, то Абромавичуса, то Деканоїдзе, а наших Гройсмана чи Реву ніхто нікуди покерувати за кордоном не зве? Чи не тому, що вони там були б як ведмідь на пасіці чи вовк серед овець?
Ще Олесь Гончар у своєму "Соборі" вивів у образах тодішніх владців плем'я руйначів і браконьєрів. Сьогодні — апофеоз влади нащадків Володьки Лободи. Упирі сіли на шию народові й деруть із нього три шкури заради свого збагачення, вважаючи нас за рябих і таранкуватих рабів і безсловесних двоногих тварин.
Ми — не захляла, захарчована і захланна нація. Нація Сковороди і Шевченка дала світові ціле гроно нобелівських лауреатів. Народ, який породив Корольова і Челомея, послав у космос сузір'я своїх синів і дочок. Батьківщина першопочатків кібернетики тепер дає світу пул найталановитіших айтішників.
Такій нації соромно жити під орудою базарних бариг і мафіозних кланів. Годі чекати за правилом — де гріх, там і покута. Треба гнати цей гріх із дому, доки він не став усесвітнім злом. Бо — рана загоїться, а зло не мине. Ми хоч і мудрі маємо голови, але відваги — не дуже, і кермо не в тих руках. Тож слід вернути до керма рішучих і розважливих, здатних зламати хребет мафії і мародерам, пам'ятаючи, що добре там живеться, де гуртом сіється й ореться. Не давати себе оступачувати, пошивати в дурні тим, хто рече правду, але робить кривду, бо до чистої води прибивається й болотна каламуть. Зірвемо машкуру з яструбів, які скубуть Україну, як курку — і вона воскресне у Христовій вірі й правді.
Не доля українців — ходити неправим робом, бути обслугою своїх жмикрутів або світових соросів. Маємо кебету і вміємо будувати і храми, й свою судьбу, і не нам жити з лихим квасом і з бідою. Усе вміємо — зуміємо збудувати і державу для людей, а не рай для зайд і своїх виродків. Світ робить це не на майданах, а виборчим бюлетенем і протестом вулиці, коли пече і вирує розум. Ми закрутили на президентських перегонах — треба докрутити на парламентських. Громада — великий чоловік, вона все може, коли захоче. А недарма ж кажуть: що громаді, те й бабі, себто кожному з нас.
Минуле хапає нас за барки, але майбутнього не відвернеш, а воно кується сьогодні. А ось ким і як — тут мусимо думати й діяти разом.
3 
1
Коментарі