Американський національний архів розсекретив близько тисячі сторінок документів про знищення енкаведистами 22 тисяч польських офіцерів 1940 року в лісі біля Катині та інших потаємних місцях. Протягом 50 років совєти заперечували цей свій злочин. Списували його на німців.
Найцікавіше, що й американці упродовж майже цілого десятиліття погоджувалися з цією совєтською версією. Ситуація змінилися з початком "холодної війни". 1951 року американський конгрес створив слідчу комісію, що по двох роках вивчення свідчень і документів оголосила те, що багатьом було зрозуміло від самого початку: польські полонені загинули ще за півтора року до приходу на ту територію німців. Відповідальність за їхнє знищення лягала повністю на Совєтський Союз.
Оприлюднені нещодавно американцями документи не оповідають нічого нового про сам злочин — достатньо досліджений, зрештою, істориками. Натомість вони проливають світло на цинічний характер американської політики воєнних часів. У США вже від весни 1943 року знали, хто насправді замордував польських полонених. Проте воліли жодним чином цього не виказувати. Єдине, на що вони зважились, — це відкинути домагання совєтів приписати нацистам ще й цей злочин у Нюрнберзі. Одна річ — мовчки толерувати брехню, інша — юридично її легалізувати на судовому процесі.
Рішення про приховування інформації уряд прийняв США на найвищому рівні. Президент Рузвельт не завагався був навіть відправити у почесне заслання свого близького приятеля, губернатора Пенсильванії Джорджа Говарда Ерла. Той виявив надмірну запопадливість у розслідуванні скандальної справи і збиранні відповідних документів. "Це недоречно, — пояснив Рузвельт. — Совєти — наші союзники, і я не хотів би жодної антисовєтської пропаґанди".
Про те, що замордовані польські офіцери теж були "нашими союзниками", — Рузвельт, зрозуміло, волів не згадувати. Ставки у грі були справді високі.
Американці боялися розсердити CРСР, бо він був потрібен їм для війни з Японією, яка ще до винайдення атомної бомби не обіцяла бути легкою. Експерти прогнозували, що вона затягнеться років на 10 і коштуватиме американській армії щонайменше півтора мільйона загиблими. Рузвельт хотів зберегти більше живих американців, тому йому було не до мертвих поляків.
Для українців, які ще більше за поляків звикли бути жертвами різноманітних західних "перезавантажень" та фліртувань із Росією, історія є лиш сумним нагадуванням про "ріальполітик". Вона завжди домінувала й домінує в сучасному світі. Майже 80 років тому британське міністерство закордонних справ у секретній записці повідомляло про український Голодомор так: "Ми маємо певну інформацію про голодні умови на півдні Росії, подібну до тієї, що з'являється в пресі. Проте ми не хотіли б робити її публічною, бо совєтський уряд прогнівається і наші стосунки з ним погіршаться".
Тут бачимо баланс інтересів іще цинічніший. По одному боці — не 22 тисячі, а кілька мільйонів убієнних. По другому — навіть не геостратегічна потреба збереження антигітлерівської коаліції, а всього лиш банальні торгово-економічні інтереси. Така собі давня версія загравання з "Ґазпромом" і тогочасним Путіним.
Найперший висновок, що випливає з усіх цих історій, що політика — цинічна річ. І що практичні інтереси в ній часто виявляються важливіші за декларовані цінності та моральні стандарти. Це зовсім не означає, що стандарти й цінності не мають жодного значення і що всі хижаки однаково хижі, а всі малі риби однаково беззахисні.
Це не так, хоча б тому, що 22 тисячі полонених убили таки росіяни, а не американці. І Голодомор в Україні організували зовсім не англосакси. Усі злочини і зловживання демократичних урядів розкриваються незрівнянно частіше, ніж урядів авторитарних, і при тому одразу стають предметом публічної критики, а прямі винуватці зазнають осуду. Натомість в Україні кривавим убивцям і далі ставлять пам'ятники, шахраїв і злодіїв обирають президентами, плагіаторів — академіками, політичних повій — депутатами. І, звичайно ж, тут нема жодного закону, який зобов'язував би за певний час розсекречувати всі без винятку документи, роблячи таємне явним, а негідне й злочинне — викритим.
І найголовніше: у демократичних країнах є певні цінності і стандарти, які дають змогу говорити про їхнє порушення. І є незалежне судочинство, що все це належно оцінює. І є незалежні медії, що все це висвітлюють. В Україні нічого цього немає. Тому подвійні стандарти нам не загрожують. Бо в нас немає жодних.
1 
1
Коментарі
2