"Донецькі" воюють за Україну особливо запекло

"Донецькі", які воюють за Україну — особливо запеклі. Вони ж щось доводять і чужим, і своїм. Нагадують, що звідси. Що таких, як вони, тут немало.

Дивляться на територію війни, як на приватну. Вони бували в цих містечках довкола Донецька. Приїздили відпочивати на озера, мали дачі. Тепер цей простір поруйнований. Спалені й пограбовані дачі, розбита окружна довкола міста, неможливість потрапити до свого дому по той бік лінії фронту. Звідси їхня зарядженість. Воюють там, де жили все життя. Звідки не хочуть іти.

У розмовах про війну давно витворилися свої больові точки, дати й місця, на яких тримається історія цих років. Назви населених пунктів уздовж лінії фронту звучать, як паролі. Хтось був у Пісках взимку 2015-го, хтось тієї зими був у Трьох­ізбенці. Дебальцеве, Щастя, Донецький аеропорт. За цими точками відчитується історія війни, яка не завжди накладається на історію країни. Війна має свою географію, періодизацію, топоніміку, що замішана на максимальній концентрації особистого, болісного.

Водій жене трасою в напрямку Донецька, час від часу коментує: пам'ятаєш відоме фото танка, спаленого просто на дорозі? Ось тут стояв, уже прибрали. Пам'ятаєш, добровольців розстріляли? Ось тут засідка була. Пам'ятаєш, добровольцю серце вирізали? Будинок ось тут, на сусідній вулиці. Наших там оточили, закидали димовухами, один виповз, його добили. Інші прорвалися.

Пригадуєш тих, кого вже немає, розповідаєш про тих, хто звідси виїхав, розпитуєш про тих, хто залишився. Скільки їх, місцевих, розкидано вздовж цієї лінії зіткнення, яка в їхньому випадку проходить не так через простір, як через час, відділяючи від них їхнє минуле — довоєнне, мирне. Вони цю війну бачать по-своєму. Їм 2014-го не потрібно було звикати до "місцевих" — вони самі місцеві. Їм не треба нічого розповідати про "настрої серед мирного населення", оскільки вони самі є частиною цих настроїв. Коли опиняєшся поближче до Донецька, одразу помічаєш, наскільки все не вкладається в уявлення про "електоральні настрої". Все болючіше й заплутаніше. На одній вулиці живуть і ті, хто був у полоні бойовиків, і ті, чиї чоловіки за них далі вою­ють.

Ці люди ходять до однієї крамниці, зустрічаються під адміністративними будівлями, над якими висять українські прапори. Живуть зі своїм минулим. Мають свої сподівання та уявлення про майбутнє. Хтось активно контактує з українськими військовими, хтось їх старанно уникає. Війна триває. Але й час іде. На вулицях багато сонця й вітру. Низько над водою літають ластівки. З'являються нізвідки й зникають у нікуди. Так, ніби вилітають із минулого й зазирають до майбутнього.

×