Сповна розуму бувши, не можна не бачити, що Україна летить шкереберть, а точніше — сторчака. Якщо уряд знає, що борги з комунальних платежів і субсидій зашкалюють за сімдесят з гаком мільярдів гривень, а планує й далі підвищувати тарифи на газ, тепло й електроенергію, бо так пообіцяв Міжнародному валютному фонду, то це ж не кішці смішки, а мишці слізки. Це — пряма спонука народові лізти в петлю.
І це при тому, що той же МВФ не велить піднімати зарплати і пенсії, що вже й держдеп США трясе нас як грушу: продавай газ населенню дорожче й дорожче, за якоюсь там європейською ціною за менших, ніж африканські, доходів. При тому, що Євросоюз не обіцяє Україні членства принаймні в найближчу чверть століття, а Америка практично радить забути про Крим і ЛДНР, бо "Росія занадто сильна". Всі ці ради-поради й вимоги нагадують рекомендації рахувати дні до смерті. Народ і так лежить навзнак, а йому пусті кишені трусять. Бо ж треба повертати борги, які склали вже річні бюджети, а вони приростають і приростають: у жебрака грошей нема, йому дають копійки, а повертай доларами, він же боїться ще й макогон облизати.
Чортівня якась, скажете? Гірше. Нам торочать курзу-верзу про якісь чогось зростання, а виробництво — гине. Кажуть, що щось десь будується, навіть цифру називають — 49 підприємств, а доходу з них нема. Доходи з митниці та інфляції і навіть із девальвації, а ніхто нічого в країну не вкладає, то де ж і чому рости й розвиватися? Все правильно: дідька посій — дідько й уродить.
Україна — дуже багата жебрачка. За роки її незалежності виведено в офшори 147 мільярдів доларів, з них за останні чотири роки — 42. Нам люблять розповідати про 100 тисяч гривень у казні після втечі Януковича. Але де ж тоді бралися більше десятка мільярдів доларів, які щороку не самі собою тікали з України без будь-яких податків? Кажуть і переказують, що то ж не державні мільярди, а приватні. Ще кажуть деякі любі друзі, що офшори — нормальний спосіб уникнути податків. Але де тут нормальність і де тут держава, точніше — державний апарат, який випускає в світ мільярди доларів, як цуценят на прогулянку?
Не я перший питаю про це, називалися серед тих, хто випускає в офшори таку орду доларів, які мали б збагачувати Україну, гучні прізвища, а серед них і президента з подругою Гонтаревою — і що з того? Гадаєте, влада від того побіліє, як вільхова довбня, інакше — спече рака? Ми виблагуємо в МВФ якийсь мільярд-два, а свої, зароблені руками українців десятки мільярдів так і вигулюємо за кордоном без повернення в Україну. Вони працюють на чужі економіки, а українців заганяють у такі злидні, що навряд чи й діждемося пори, коли виліземо з нори.
А вилазити треба! Так, ми ускочили в лихо, як курка в борщ, але ми ж народ, а не чубатурка. Нас віддано на наругу олігархам і найнятій чиновній челяді, нас обіклали "реформами", як вовки овець, і якщо коритися цій вовчій волі, то ми оживемо ніби що тоді, як п'явка крикне. На нозі сап'ян рипить, а в борщі трясця кипить — вас таке влаштовує? Треба виходити з послуху! З послуху тим, хто під святі молитви за Україну після загибелі Небесної сотні поклав на народне чоло іудині поцілунки і накинув на шию ярмо, яке натерло вже такі садна і струпи, від яких один крок до скону. А його, скону, тільки й ждуть хазяї нашого чи то протекторату, чи то чийогось штату. Адже наша суверенність дає дуба — повільно, але впевнено.
Бачите, хто кислиці поїв, а на кого напала оскома?
Порошенко став мільярдером, президентом бувши — а ми більш ніж утричі збідніли. І так само його друзі-олігархи з російськими й українськими паспортами, то ж їхні мільярди і пливуть за бугор. Вони як між ложками ополоники, тільки з тих ополоників нам із вами нічого не перепадає. Вони, ополоники, захопили всі важелі влади і хочуть, ой, як хочуть їх зберегти. Он уже президентський кум-прокурор, який колись гуляв базарами лівоцентристським кроком, мріє створити для цього правоцентристську партію. Сіємо наче пашницю, а родять кукіль та щириця. Та все має свій край. І тому треба виходити з послуху саме ополоникам, з ними йти далі можна тільки до братської могили України.
Але вийти з послуху тільки їм — мало. Треба виходити з послуху і тим, хто з'їдає наш суверенітет. Чули приказку: була правда, та позички з'їли? Маючи в офшорах 147 мільярдів доларів, ходити в жебраках годі. Я не закликаю забирати їх в ополоників, але сильна влада зможе і змусить працювати ті гроші на Україну. Сильна українська влада, а не та орава мародерів, яка нині править і вкорочує віку й українцям, і державності. Чи є в нас люди, які можуть стати такою сильною і чесною владою, яка служитиме народу, а не ополоникам? Є. Називаю перші-ліпші прізвища — Віталій Скоцик, Олексій Кучеренко, Володимир Лановий, їх не один і не два. Хвалити Бога, у нас не той випадок, коли якщо немає співця, то послухаєш і горобця. Я не агітую за них, просто називаю по пам'яті тих, кого знаю. Свідомо не називаю серед них нікого з друзів-соціалістів, щоб не звинувачували в корпоративності. Хоч, повірте, серед нас таких теж доволі.
Товстомордозаді мародери нині "працюють" так, щоб після них зосталися кісточки та ратички, а ми з вами пошилися в дурні. Тому — з послуху треба виходити не завтра, а вже сьогодні, щоб не дати їм залишити після себе пустелю. Щоб не вийшло так, що привів коня кувати, як кузня згоріла. В кущах соціальної апатії не відкрутитись від цієї потреби дня. Серед нас не повинно бути тих, хто живе за принципом: мовчи та мак товчи. Не посієш жито — кукіль уродить. І ще — не взявшись за сокиру, хату не побудуєш. Тобто — від непослуху до побудови треба йти, але це, здається, і так зрозуміло, нам же не погроми й розгроми, а творення — головне. Творення України, у якій від кислиць не буде оскоми.
Написав і задумався.
Шістнадцять років тому, вдруге ставши нардепом і аналізуючи підсумки парламентських виборів, на яких перемогла вже тоді правляча олігархічна орда, я написав: "Народе, ти помилився!" Я знав, що коли ти кажеш правду, то саме за правду тебе ж і проклинають. Однак не сподівався, що це викличе таку бурхливу, але примітивну реакцію: як так, народ не може помилятись. А помиляється, як бачимо, — і не вперше, і не вдруге. Нагадую про це, а у відповідь громадська думка чи інспірована тією ж ополониковою ордою опінія надувається, як квочка на дощ, і знову — народ завжди непомильний.
Дивно-дивно, ніби ж ми з бородою і вусами, а досі як без штанів. Легко голубити уяву, якщо вона комусь подобається, але брехати, як собака на висівки, не буду. Тому й пишу правду, як я її розумію, і нехай буду за неї битим, від неї не відступлю. Чому? На таке запитання давно відповів Іван Франко тим, хто любить Русь, як хліб і кусень сала: "Я ж гавкаю раз в раз, щоби вона не спала". Бо проспимо, прокуняємо Україну, ловлячи у сні окуні, поки олігархічна орда вигребе з неї все до останньої рісочки.
13 
1
Коментарі