На початку ХVІІ ст. Річ Посполита була могутньою й багатою державою. Займала величезну територію — "од можа до можа". Її численного війська боялися у Швеції, Туреччині та Росії.
Польські селяни були чи не найзаможнішими в тогочасній Європі. Купці з великим зиском торгували між Сходом і Заходом. Поезія й музика квітували. А про багатства й розкоші польських магнатів ходили легенди. Та не минуло й 100 років, як супердержава почала розвалюватися на очах. І виною всьому була тогочасна демократія.
Її в Речі Посполитій ніщо не обмежувало. Щоправда, стосувалася демократія лише шляхти, але в межах цього прошарку була абсолютною. Найбільше шкоди завдала економіці. Бо пани-магнати могли встановлювати для своїх підданих все нові податки, а самі мали повну свободу не платити ніяких.
Податків було, як нині в нас, чималенько. Шість днів на тиждень панщина. Селянин був задавлений нею, наче наші заводи податком на додану вартість. Крім неї, ще більше як десять дрібних: перевізнича повинність, ремонт доріг, охорона маєтку, екстрені роботи в жнива, роботи на панському городі, різноманітні натуральні оброки. Ну й державні податки та найцікавіший — грошовий чинш. Тобто платня панові "чорною" готівкою.
Цікаво, що оброки та інші податки, крім неминучої для селян панщини, з року в рік платили все менше. А от чинш сплачували всі. Холопи та підпанки — своїм панам, а ті — багатшим та впливовішим магнатам.
Потерпало не лише головне на той час сільськогосподарське виробництво, але й ремісництво. Магнати розділили ремісників на своїх та чужих. Перших селили до власних маєтностей і таким чином вивільняли їх від міської юрисдикції. А відтак і від загальноєвропейських цехових норм якості. Тобто боролися за свого "вітчизняного товаровиробника". Той на знак подяки дружно носив магнатам чинш і випускав дешевшу продукцію, яка була низької якості. Тож у народі таких "примагначених" ремісників прозвали "партачами". Так вони й увійшли до історії.
Торгівлю теж розподілили за вотчинами. І "нормальні" гроші в них майже не ходили — був або бартер між своїми, або та ж "чорна" готівка. Влада все це бачила, але не мала часу на такі "дрібнички". Верхівка ділила владу. Криза тривала понад століття.
Розпочиналося усе з демократичного правила "ліберум вето". Воно давало право навіть геть пропащому шляхтичу в сеймику місцевого значення чи й у вседержавному Сеймі однією своєю незгодою заблокувати вирішення будь-якої справи. Так само можна було скасувати вже прийняте рішення. І необов"язково пояснювати, чому ти проти.
Був або бартер між своїми, або та ж "чорна" готівка
До повної анархії справа не дійшла. Бо навіть покинута напризволяще система має властивість самоорганізовуватися. У Польщі на політичну арену вийшли магнати-депутати: сильні та впливові люди, які мали величезні земельні володіння. Скажімо, майже вся територія, яка стала потім Волинською губернією Росії, належала тоді Потоцькому. Такі багатії купували й наймали бідніших депутатів і створювали фракції.
Міжфракційна боротьба була запеклою й підлою. Застосовували все — гроші, шантаж, плітки, інтриги... Причому тодішні "лідери фракцій" воліли менше світитися. Кричали та зривали засідання їхні найманці — різноманітні політичні бомжі, що тільки й знали бігати від магната до магната, заробляючи то тут, то там. Зрозуміло, що найчастіше фракції діяли не на користь державності чи народу, а просто на догоду якомусь вельможі. А в ті роки навіть своїх королів поляки обирали на засіданнях Сейму. І розбрат був таким, що часом не могли зробити це роками. Польща пережила тоді кілька таких періодів безкоролів"я поспіль.
Усю другу половину ХVІІ ст. сейми й сеймики по суті не працювали. "Ліберум вето" та шляхетна вольность перетворилися на повну уседозволенність для шляхти — аж до "права меча". Воно дозволяло шляхтичеві безкарно та без пояснень убити будь-якого свого холопа. Розпочався занепад в армії та зовнішній політиці. Країна потерпала від воєн, бо конфлікти нікому було гасити.
Найбільше й найактивніше підтримували польські "злоті вольносці" … іноземці. Тут держави-сусіди Речі Посполитої були на диво одностайні. От тільки кожна з них — Росія, Швеція та Австрія — прагнула голосами тієї чи іншої партії обрати для поляків зручного їй короля. І це призводило до чергового періоду безкоролів"я, анархії та безправ"я.
А народ зубожів. Працьовиті селяни ставали безземельними халупниками. Випадковими заробітками перебивалися найкращі ремісники. Купці втрачали своє становище головних торговців на стратегічному шляху Схід — Захід. Тільки фільварки росли й більшали.
Щоправда, були в Речі Посполитій тверезі політики, які закликали зміцнити королівську владу й навести в країні лад. Наприклад, прогресивний клан Чорторийських із молодим королем Понятовським зумів дещо обмежити "ліберум вето" і почав прискорювати реформи. Але гальма — і внутрішні, і закордонні — виявилися надто міцними. Та й часу залишалося не так уже й багато.
1772 року розпочався перший розділ Польщі. Усього їх було три. Польська держава зникла з політичної карти світу до 1921-го.
А сейм зберігся. Як декоративно-демократичний орган у не менш декоративному Царстві Польському, яке в 1815–1917 роках входило до складу Російської імперії. І дебати в тому сеймі теж точилися. Але над усією тією демократією вже висіло суворе "…самодержецъ всея Русі, и Белой, и Малой, и Царства Польского, и княжества Финляндского и прочая, и прочая…"
Ось так один історичний абсолют — нерозумне прагнення до повної демократії — призвів до протилежного: абсолютної монархії.
3 
1
Коментарі