Жінка сидить на ґанку офісу грузинського уповноваженого з прав людини у Тбілісі, тримає білий батон, час од часу відламує від нього шматки і їсть. Праворуч метрів за 20 від неї лежить купа вживаних речей. Їх жителі столиці принесли для біженців, що втекли з місць бомбардування.
— Мені речі не потрібні, я захопила свої з дому, — каже вона й показує на великі пакети: три целофанові й один картонний. Із них виглядають чи то сорочки, чи то сукні. — Мені треба ліки й чорний хліб. Тільки чорний, інший мені протипоказаний.
— Чому ж їсте білий?
— Який вдалося знайти. Я не маю жодного ларі, щоб купити собі. Лікарі радять зберігати спокій, інакше хвороба посилюватиметься. Але спробуй тут не нервувати.
45-річна Лейла Папіашвілі хвора на діабет, має другу групу інвалідності. Жила в місті Горі. Каже, що знайомим осетинам телефонували родичі із Цхінвалі ще 6 серпня й радили тікати, бо кидатимуть бомби. Однак в це ніхто не вірив. 8 серпня о пів на одинадцяту ранку російський СУ-27 пролетів над її будинком. Жінка знає марку літака, військовики згодом сказали. А тоді вікна так дрижали, що Лейла заховалася під стіл — якби розбивалися шибки, то скалки її не поранили б. Перші бомби скинули біля церкви Горіджвалі, бомбардували цілий день. Папіашвілі військові порадили тікати до Тбілісі. Із нею пішли сини 18-річний Лаша й Георгій, 15 років. Старший, 19-річний Шалва, залишився захищати родинне майно. Жінка хвилюється за нього, бо знайомі казали, наче туди увійшли російські козаки й почали мародерствувати.
У Тбілісі хлопці ночують у друзів, а Лейла прийшла до двоюрідної сестри Лії. Вона з двома доньками мешкає в однокімнатній квартирі. Обидві жінки — вдови. Їхні чоловіки були військовими й загинули під час війни у Грузії на початку 1990-х. Папіашвілі говорить, вони билися за цілісність країни. І ось тепер її знову намагаються розколоти.
— Скільки можна воювати! — вигукує вона. — Скільки можна вбивати людей і ділити країну! Я тих Путіна з Медведєвим посадила б у клітки й показувала, як мавп у зоопарку.
Цієї миті до неї підходить уповноважений із прав людини Созар Собарі. Вони розмовляють грузинською.
Тим часом купу з речами передивляється чоловік. Відбирає матраци й несе до старих "жигулів". Два дні тому російські літаки вщент розбомбили його село Ереді Горійського району. 56-річний Ґіві Батсікадзе ледь стримує сльози, коли розказує про свій двоповерховий будинок. Чоловік вирощував персики, виноград, інші фрукти й овочі, жив із цього. Від російських бомб тікав з родиною — із дружиною, сином, невісткою і двома малими онуками.
— Я можу спати хоч на землі. Але дітям треба, щоб добре було, — Ґіві замовкає на мить. На очах — сльози. — Ну хай би з військовими воювали. А ми, мирні люди, що їм зробили?
Він сідає в машину односельця, рушають.
На очах 65-річного Івана Кабадзе вбили двох сусідів. Вони попадали, коли налетіли російські літаки. Коли Іван підняв голову, то замість двоюрідних братів Мансурадзе побачив закривавлені тіла.
Чоловік відбирає матраци й несе до старих "жигулів"
— Отару було 65 років, а Гамлетові десь 60, — згадує Кабадзе. — Брати не були військовими. Вони вирощували фрукти у власному садку.
Іван з родиною жив у селі Мегверекісі неподалік Цхінвалі. Коли розпочалися бойові дії, чоловіки відправили дружин із дітьми, а самі залишилися захищати майно. Однак бомбування змусили і їх тікати. У Тбілісі родину Кабадзе забезпечили житлом — поселили в будинку колишнього міністерства палива й енергетики. Чоловік запрошує до нового помешкання. У майже 10-метровій кімнаті постелили два матраци. На зсунутих столах лежить купа візиток, на яких зазначено: "Ґіві Секанія, керуючий справами".
Іван сідає на смугастий матрац. Говорить, що тут вони сплять. Сім"ї видали речі першої необхідності, обіцяють забезпечити регулярним харчуванням. Однак чоловік не збирається покладатися на владу — шукатиме можливості заробити.
— Шкода, що ви не зустрілися зі мною в інший час, — веде далі Іван. — Я у себе вдома так просто вас не відпустив би. Але нічого. Може, колись зустрінемося ще й вип"ємо хорошого вина.
Нині тимчасового житла потребують майже 100 тис. громадян Грузії. Цю цифру надало управління ООН у справах біженців.
6 
35413
Коментарі
1