Для кожної країни її національна футбольна команда є чимось особливим. До цієї команди немає байдужих. За неї несамовито уболівають, через неї виникають сварки та конфлікти. Це нормально: футбол — війна ХХІ століття. І саме через ставлення до національної футбольної команди легко визначити стан суспільства у тій чи іншій країні.
Візьмемо Польщу, чию збірну нещодавно обіграла українська. Більшість польських футбольних уболівальників не на жарт обурені тим, що етнічний поляк Людовік Обраняк, який народився та виріс у Франції і зголосився грати за збірну своєї історичної батьківщини, досі не розмовляє польською.
У нас, де українською часом не бажають розмовляти навіть українці, які народилися, виросли і прожили в Україні все життя, подібна проблема є поки передчасною. Нам досить того, що перемоги національної футбольної збірної допомагають об'єднати всіх українців, дають їм нагоду відчути себе єдиним народом, єдиною нацією. Здавалося, що в цьому поганого і кому це може не сподобатися?
Дуже навіть може не сподобатися. Насамперед тим, хто прийшов до влади на гаслах поділу України на Східну і Західну, побудувавши на цьому власну політичну ідентичність. Про що можна було говорити у тижневій футбольній програмі одразу після перемоги нашої національної збірної у Варшаві? Про успіх українського футболу — раз, про вдалу гру українських футболістів — два, про добру роботу українських тренерів — три, про перспективи молодих українських футболістів — чотири. І так далі.
Однак у футбольній програмі із донецьким корінням саме в цей день заговорили про бажання бразильського футболіста "Шахтаря" стати українцем і зіграти за збірну. Гадаєте, що це випадково? Отак з доброго дива у момент тріумфу нашої національної команди почати обговорювати перспективи запрошення до неї другосортного бразильця?
Насправді нічого випадкового тут немає. Ті, хто диригує згаданою програмою, очевидно, не в захваті від того, що українці досягли футбольної перемоги. Бо ж у Донецьку вже друге десятиліття послідовно насаджується переконання, що у футбол добре грають лише бразильці, а українці можуть лише стояти у воротах і відбивати м'яча в захисті. Це є офіційною політикою румунського тренера "Шахтаря" Мірчі Луческу, яку всіляко підтримує власник команди Рінат Ахметов.
А тут виявляється, що українці можуть перемагати самі, без іноземної допомоги. Що у нас ще є і, сподіваюсь, завжди буде достатньо футбольних талантів, аби грати на міжнародній арені принаймні не гірше за поляків. Що нам не треба збирати по світу непотрібних своїм збірним футболістів, вмовляючи їх отримати український паспорт і зіграти за Україну в футбол. Бо ж ми, бідолашні, самі не вміємо.
Цілком можливо, що сюжет про бразильця, який раптом забажав грати за Україну, був підготовлений ще до того, як Україна виграла у Польщі. Автори явно очікували поразки українців, щоб запропонувати їм після цього "бразильську допомогу" з Донецька. Але й перемога нашої збірної їх не зупинила. Тому що загальне національне піднесення, яке викликає кожна перемога футбольної збірної України, у плани "донецьких" не входить. Ось і вирішили вони це піднесення трохи пригасити. Стратегія зрозуміла — у перспективі футбольна збірна України має асоціюватися у свідомості людей не з українцями, а з бразильцями з Донецька. Щоб менше у людей було тієї непотрібної донецьким національної свідомості.
Луїс Адріано не має права грати за Україну
Луїс Адріано не може грати за збірну України. 2007 року футболіст виступав за Бразилію у фінальній частині молодіжного чемпіонату Південної Америки.
Змінити футбольне громадянство можна лише в тому випадку, якщо на момент виступів за попередню асоціацію у гравця був другий паспорт — тієї країни, за яку він хоче тепер грати, згідно зі статутом міжнародної федерації.
Враховуючи, що українське законодавство забороняє подвійне громадянство, одночасно українського і бразильського паспортів у Луїса Адріано на момент виступу за бразильську молодіжну збірну бути не могло.
Тому немає жодних юридичних підстав для того, щоб 25-річний Адріано грав за національну збірну України.
Віталій МАРТИНЮК
3 
1
Коментарі